Їжа — це любов.
Коли все це почалося?
Можливо, все почалося того далекого травня 59-го, коли мій тато, щасливий красень-вірменин із палаючими очима, гнав із Баку до Миколаєва новеньку «Волгу» — це безсумнівне диво радянського автопрому, яке зовсім недавно зійшло з конвеєра Горьковського автозаводу, роздобуте й куплене бозна-яким блатом і за бозна-які гроші! Таким був розкішний подарунок мого діда Левона батькові на день народження і подяка за свого першого онука, тобто за мене. Мені було лише п’ять років, але я чудово пам’ятаю, як десь під Дербентом ми пробили колесо й зупинилися в гаю біля арика зі швидкою та холодною, мов лід, водою. Там був мангал із бараниною на шампурах, що танула в роті; там були пухкі хінкалі, з яких бризкав курдючний жир; там були млинці з кропивою, що обпікали пальці, щедро политі часниково-вершковим соусом. Ах, як же все це було смачно!
А може, це почалося 77-го, коли я вже навчався в університеті й гостював улітку в Мардакерті (Нагірний Карабах) з нагоди народження внучатого племінника по бабусиній лінії? Після сходження на гору до святого дерева-хреста (сурб хач) і принесення в жертву півня — за ще одне, подароване Богом, людське життя — ми готували хашламу. Людей так на чотириста у трьох велетенських «катса» (казанах), літрів по сто кожен. Пам’ятаю, баранів на ту хашламу пішло не менш як п’ять чи шість, і стільки овочів, зелені, сиру й тутовки за одним столом я більше ніде й ніколи в житті не бачив!
А може, все-таки це сталося 2006-го, коли я волею чарівника-випадку зустрівся із сенсом свого існування в цьому не дуже ласкавому до доль багатьох людей світі? Або, якщо вже зовсім точно висловитися в поетичних дефініціях, — з усміхненим дзвіночком із неповторним ім’ям Юлія, який нарешті пробудив мене від довгого й в’язкого сну, в якому минула більша частина мого життя…
Щоправда, іноді, під настрій, я думаю, що в усьому винне це кляте повітря. Густе й тягуче в серпні, що огортає тебе короткими ночами під неймовірними за своєю красою розсипами зірок. Яке спонукає й кличе в далекі сині моря та невідомі краї (на цей поклик, до речі, я таки відгукнувся колись у своїй дуже різній і місцями безглуздій юності, ставши моряком далекого плавання). Дзвінке й невагоме в січні, немов розріджене холодним сонцем і скляночкою хересу в розміреному колі тих, кого ти колись любив і втратив…
А може, всі ці чотири причини (чи правильніше сказати — уявлені мною образи причин?) і ще багато іншого, чого я не встиг як слід роздивитися або чого до кінця не зрозумів, але через що пройшов поза власною волею і бажанням, і стало тим невичерпним початком, ім’я якому — натхнення?
Утім, якщо з визначенням часу — «коли» — я маю деякі, хоч і формальні труднощі, то визначення місця — «де» — у контексті того, про що йтиметься далі, взагалі не викликає жодних запитань. Нам із Юлею було судилося згори народитися на землях, де тисячу років існувала одна з найбільших античних держав Північного Причорномор’я — Ольвія Понтійська, заснована грецькими переселенцями з Мілета. Давньогрецьке Óλβια означає «щаслива, багата». Цей факт (а вся річ, безсумнівно, в назві!) якимось незбагненним, містичним чином позначився не лише на нас, а й на багатьох інших, хто народився й виріс у цих справді щедрих краях. Щедрих на найкращі у світі чорноземи, на найчистішу прісну воду, на сонце, що світило по десять місяців на рік, на дичину й рибу, якими досі славляться тутешні ліси, степи та річки, а головне — на талановитих і діяльних життєлюбів, які своїм генієм і справами здобули славу далеко за межами цих місць.
Південь України завжди був особливою територією, державою в державі. Багата природа давала змогу кожному, хто тут живе, знайти собі заняття до душі й прогодувати цим заняттям свою родину. Тому й прагнули сюди в пошуках кращого життя не лише українці з інших регіонів, а й чужоземці. У різні часи тут осідали й досі живуть греки, євреї, молдовани, німці, болгари, вірмени, азербайджанці, турки. Частина з них цілком перейняла місцеві традиції та звичаї, але багато хто залишився жити окремо — цілими поселеннями — і зберіг свій національний уклад життя.
Що особливо важливо в нашому контексті в таких міграціях, то це не стільки взаємопроникнення різних культур, яке було неминучим, скільки активне «впровадження» національних кухонь інших народів у наше домашнє меню. Протягом багатьох-багатьох десятиліть і навіть століть усе це змішувалося, сплавлялося воєдино й часом набувало форм, далеких від традиційного уявлення про українську їжу (вареники, сало, борщ і так далі), а також докорінно змінювало загалом «спосіб харчування» (у тому самому сенсі, що й «спосіб життя») чималої частини населення України — десь близько шести мільйонів людей.
Виходячи з цього, зробленого нами досить давно спостереження, ми можемо сміливо говорити про певний феномен, властивий особливостям демографічного розвитку південноукраїнського регіону, — про феномен південноукраїнської кухні. До речі, до створення блогу про їжу нас неабияк підштовхнуло палке бажання прислужитися саме справі легалізації та популяризації цього феномена. Адже в офіційно прийнятій історії української національної кухні — нехай не ображаються патріоти! — не лише відсутній сам термін «південноукраїнська кухня», а й навіть не згадуються і, відповідно, ніяк не виокремлюються давно очевидні для нас відмінності між кухнями українського Півдня та всієї решти країни.
Звідси логічно випливають і наші преференції у виборі публікацій тих чи інших рецептів — як створених або підглянутих нами, так і належних іншим національним кухням, близьким нам «за духом». Здебільшого йдеться про країни Середземноморського басейну — Італію, Францію, Хорватію, Грецію, Іспанію, а також деякі країни Магрибу — Мавританію, Алжир, Марокко й Туніс. Ми з належною повагою ставимося до кухонь народів Кавказу й приділяємо достатньо уваги багатьом м’ясним і рибним стравам латиноамериканців.
Ніхто з нас — ні я, ні Юля — ніколи не планував писати на кулінарні теми, ми також ніде спеціально цього не навчалися. Я — юрист за освітою, перепробував безліч професій: ходив у море, був прокурором, адвокатом, виробником одягу, власником ювелірного ательє, намагався писати, працював на телебаченні й навіть будував будинки. Юля, яка помітно молодша за мене, тривалий час працювала менеджеркою в супермаркеті. Коли двадцять років тому ми зустрілися, межею Юлиних умінь у приготуванні їжі була оката яєшня. Я ж був куди вибагливішим і «витонченішим» у питаннях харчування, але, на жаль, лише в теорії або у власних фантазіях. На практиці ж моїм рукам не було підвладне нічого, крім тушкованого в пиві м’яса…
Утім, усі наші недоліки компенсувалися тим, що ми дуже любили одне одного (і непоправно любимо й тепер!) і що б ми не задумували вдвох, це виходило в нас із тією самою любов’ю, а отже — добре. Так, поволі й зовсім несподівано для себе, спираючись на інтуїцію, наші дитячі спогади й досвід, переданий нам рідними, а також на кулінарні книжки, яких у нас — безліч, і всезнайку-інтернет, ми не на жарт захопилися кулінарією. З часом це захоплення стало ставити перед нами зовсім не аматорські, дедалі складніші гастрономічні завдання. Зрештою, цих знань і вмінь накопичилося так багато, що вони зажадали виходу не лише на наш маленький обідній стіл на двох… Ось тоді ми й задумалися про щось серйозніше, ніж приготування щоразу вигадливіших сімейних обідів та екзотичних частувань для близьких і друзів. Та й останні, скуштувавши черговий кулінарний шедевр від Юлі, хором вимагали якогось продовження на кшталт: «Та вам обов’язково треба відкривати свій ресторан, причому негайно!» Ну, щодо ресторану в нас було чимало сумнівів: ми чудово розуміли, що це справа клопітка, особливо в нашій державі, яка, самі-знаєте-як, ставиться до приватного бізнесу. Проте про щось, іще не зовсім для нас ясне, — щодо застосування наших несподівано набутих нових здібностей і досвіду — ми з Юлею, хоч і потроху, але все-таки говорили. Ось, власне, так урешті-решт і народилася ідея створення цього блогу.
Лиха біда — початок. Далі все було просто: ми знайшли зовсім юних, але сповнених діяльного ентузіазму айтішників, умудреного досвідом SEO-програміста, макет блогу та його дизайн придумали самі — і зробили це!
Ні про що не забув? Ах так, назва… 2U просто нафарширована смислами: 2U — це дві перші літери наших імен — Юрій та Юлія; 2U — це й та незаперечна обставина, що все це ми робимо для вас (англійською — to you) і тільки для вас. Крім того, до нашого доменного імені включено транскрибоване латиницею на англійський манер (не знаю, як простіше сформулювати цей специфічний нюанс оформлення домену 🙂) слово «рецепт» — «recepts-2U», що ще більше підкреслює другий сенс назви блогу. Адже, зрештою, виходить не лише «для вас» у значенні праці, зусиль, доброзичливості, а й безпосередньо — «рецепти для вас».
І насамкінець ось іще що: наш блог має девіз «Cibus est amor», що в перекладі з латини означає «Їжа — це любов». Для нас слова «любов» і «їжа» завжди були нерозривно пов’язані, і ми не бачимо в цьому нічого дивного, двозначного й тим паче вульгарного. Навпаки, саме в цьому зв’язку для нас і міститься відповідь на головне запитання: «Навіщо ми готуємо?»
Бо їжа — це любов. І в цьому вся річ.