Коротка історія вина для чайників. Частина I

«Якби все добро моє було однією цеглиною, до корчми

Я б відніс її в обмін на пів келиха.

Як завтра проживу? Продам чалму й плащ,

Адже не свята ж Марія їх зіткала!..»

                                                 Омар Хаям.

 

Коли я вперше спробував вино? Я не дуже докладно пам’ятаю цей момент, але, здається, десь у десятирічному віці. Пляшку плодово-ягідного приніс до школи Кіріакіді — кульгавий хлопчик-грек, який через свій нестерпний характер і явно не дитячі нахили третій рік сидів у четвертому класі (тоді так було можна). Ми вчотирьох випили це вино просто з горлечка. Сталося це на шкільному подвір’ї за туалетом — подалі від учительських очей, і це добре, бо рівно через хвилину після того, як я зробив останній ковток, мене знудило. Пам’ятаю, Кіріакіді тоді зло посміявся з мене, але пообіцяв, що навчить нас, як правильно «бухати», щоб потім не «пускати стружку». Уже не пам’ятаю, що далі сталося з Кіріакіді, бо на цьому мої спогади про нього обриваються (здається, він щось украв — чи то м’ячі, чи то шкільний горн — і назавжди зник із нашої школи), але «бухати» я зрештою навчився, хоча, заради справедливості, зізнаюся, що мене нудило від вина й пізніше. Напевно, це відбувалося через усім відому якість радянського алкоголю (утім, вона й зараз не набагато краща!), а може — через істотні розбіжності в поглядах із власним організмом на деякі сторони мого дозвілля, хто знає… Хай там як, можу запевнити вас, що з часом і він перестав звертати увагу на мої згубні звички. Лише наприкінці другого десятка свого життя я почав відрізняти «Солнцедар» і «Алжирське» від кахетинського «Цинандалі» або масандрівського хересу. Мало хто, звісно, ще пам’ятає «Алжирське» — це культове вино 70-х, вироблене з винного сирцю однойменного походження й за іронією долі завезене до СРСР тими самими суднами, на одному з яких я працював мотористом. Це саме те вино, яким, як казали в нашому завжди гострому на язик народі, можна було «паркани фарбувати». Відтоді минуло чимало часу, і я можу розповісти вам про вино незмірно більше, ніж під час того першого знайомства з ним на шкільному подвір’ї далекого 1964 року. І я, мабуть, робитиму це час від часу, тому що це не лише пізнавально, а й важливо для знання власної культури (я вже мовчу про культуру пиття, вихолощену з українського народу «до основи», як і все, чого торкалася безжальна рука Рад). Тим паче, що вино в Україні почали виробляти ще 2600 років тому зовсім недалеко (усього 60 км!) від того місця, де я зараз друкую ці рядки, — у селі Парутине Очаківського району. Це село розташоване на узбережжі Чорного моря, саме на тій землі, де колись стародавні греки заснували колонію з дуже красивою й багатозначною назвою «Ольвія», що означає «багата»…

Вино було найпопулярнішим напоєм людства протягом багатьох тисячоліть. Наша природна схильність до вина пов’язана з його чудовими смаковими якостями, корисністю і, не в останню чергу, з його психотропними властивостями. Зрештою, жоден алкогольний напій не справив такого значного впливу на суспільство. Торгівля вином між країнами європейського континенту сприяла розвитку культурних зв’язків між народами, поширенню релігійних і філософських ідей. Вино досить часто згадується в Біблії: від Ноя з його виноградниками до Ісуса га-Ноцрі, у зв’язку з яким у вино вкладається сакральний зміст — донині вино використовують в обрядах католицької церкви як образну заміну крові Христа. Це свідчить про ключову роль, яку відводили цьому напою в історичному минулому більшості «питущих» народів. Багато століть вино було одним із показників достатку в державі, оскільки лише в розвинених суспільствах могло існувати процвітаюче й конкурентоспроможне виробництво цього алкогольного напою. Із цього приводу історики часто кажуть, що фундамент західної цивілізації побудований на вині.

Що ж стосується історії винайдення вина, то дозвольте краще розповісти вам одну давню перську казку. Жила-була принцеса, яка втратила прихильність короля. Біль і ганьба принцеси були настільки нестерпними, що з горя вона наїлася скислих ягід винограду, сподіваючись одразу покінчити зі своїм нікчемним життям. Однак її самогубство пішло не за планом: замість того щоб заснути «вічним сном», принцеса, поївши «смертельних» ягід, відчула сильне запаморочення й знепритомніла. Коли ж вона опритомніла, то раптом зрозуміла, що всі її напасті залишилися десь далеко позаду. Вона продовжувала їсти скислий виноград, і її настрій настільки змінився на краще, що король знову почав звертати на неї увагу, а невдовзі принцеса знову стала його улюбленицею — навіть більше, ніж раніше.

Схожу наївну історію про випадкове відкриття вина ви знайдете не лише в персів, і вона — лише свідчення того, що цей напій, найімовірніше, справді побачив світ завдяки щасливому збігу.

(далі буде)