Салат із трьох видів рису із зеленню та скибочками печеного гарбуза

Мало хто з вас знає (і, найімовірніше, навіть не підозрює про це!), що батьківщиною дикого рису (лат. — Zizania palustris) насправді є Північна Америка. Точніше, та велика територія, яку в географічних і туристичних довідниках заведено називати Великими озерами. Цей різновид рису (один із чотирьох, що існують у світі) з великим і сильно видовженим зерном належить до родини злакових (лат. — Poaceae). Дикий рис уживало в їжу корінне населення північноамериканського континенту (особливо індіанські племена оджибве, меноміні та крі) ще з доісторичних часів, і він довго вважався тут головною складовою традиційного раціону. Першими європейцями, які скуштували дикий рис, були мисливці на хутрового звіра. Індіанці називали дикий рис «маноміо», що означає «добра ягода», а перші англомовні поселенці — «диким» або «індіанським» рисом. Французи побачили схожість між диким рисом і вівсом, тому досить часто називали перший «диким вівсом». З-поміж інших ранніх назв дикого рису слід виокремити «канадський рис», «дроздовий рис», «водяний овес» і, нарешті, «болотний овес». Хоча сьогодні збереглася лише одна з багатьох назв цього рису — «дикий рис».

До 1965 року дикий рис у США вирощували лише у природних водоймах (річках, озерах, струмках), а в Канаді так роблять і досі. 1852 року Джозеф Броувон із Вісконсину розробив методику вирощування рису в полі. Однак потім спроб культивувати дикий рис у такий спосіб не робили аж до 1950 року. Лише 1958 року диким рисом засіяли перше штучне поле загальною площею 120 гектарів. Цим способом вирощування дикого рису майже одразу скористалася відома американська компанія «Дядечко Бен».

Дикий рис використовують для приготування салатів, касеролей, супів і навіть десертів. Сьогодні дикий рис часто є одним з інгредієнтів сухих зернових сумішей, печива та мафінів.

У дикому рисі міститься велика кількість білків і вуглеводів. За своїми корисними властивостями він у багатьох випадках перевершує інші зернові. Високий вміст лізину й метіоніну передбачає більшу кількість амінокислот. Характерно, що вміст останніх у дикому рисі однаковий як у сирому, так і в приготованому вигляді. У такому рисі міститься менш як один відсоток жирів. Крім того, серед поліненасичених жирних кислот у дикому рисі переважають лінолева та ліноленова (цілих 68%!), які мають загальновідомі антихолестеринові та жиророзчинні властивості. Цей показник помітно вищий, ніж у пшениці, вівсі та звичайному білому рисі.

(розраховано на три-чотири порції)

Інгредієнти:

• Половина склянки чорного рису
• Половина склянки суміші білого й дикого довгозернистого рису
• 250 грамів м’якоті гарбуза (почистити від шкірки й нарізати невеликими скибочками)
• 1 склянка гранатових зерен
• Половина упаковки (60 грамів) суміші зелені — наприклад, мангольд, шпинат і рукола
• 1 пучок зеленої цибулі (добре подрібнити)
• 1 столова ложка листочків чебрецю
• Половина склянки гарбузового насіння (обсмажити)
• 1 столова ложка меду
• 2 столові ложки свіжовичавленого лимонного соку
• По половині склянки сухариків із житнього та цільнозернового хліба
• Оливкова олія
• Морська сіль
• Грубо потовчений чорний перець горошком

Приготування:

1. У мисці середнього розміру змішуємо скибочки гарбуза, чверть склянки оливкової олії, мед, чебрець, кілька дрібок солі та одну дрібку свіжомеленого чорного перцю. Накриваємо плівкою й відставляємо вбік на кілька годин.
2. Нагріваємо духовку до 180 градусів.
3. Скроплюємо деко невеликою кількістю оливкової олії та викладаємо на нього мариновані шматочки гарбуза. Запікаємо в духовці близько пів години, доки гарбуз не стане м’яким.
4. Тим часом варимо у двох окремих посудинах чорний рис (40 хвилин) і суміш білого й дикого рису (15–20 хвилин). Співвідношення рису та води — один до двох.
5. У великій салатниці змішуємо обидва види рису, скибочки гарбуза й усі інші інгредієнти. Скроплюємо оливковою олією. Солимо й перчимо до смаку.
6. Одразу подаємо до столу.