Солона скумбрія з відвареною картоплею та квашеною капустою як кулінарна парадигма свободи

А чи пам’ятаєте ви фільм чудового бельгійського режисера Жако Ван Дормеля, що вийшов на великі екрани 2009 року під назвою «Пан Ніхто» і, попри цілковито провальні збори, викликав бурю захоплених відгуків як від відомих кінокритиків, так і від більшості справжніх поціновувачів кінематографа? Головний герой цього фільму, 118-річний старий, який називає себе Немо Ніхто, розповідає історію свого життя, у якій час рухається задом наперед.

Не знаю, як ви, а я отримав від перегляду «Пана Ніхто» справжню насолоду. Знято його в напівдетективному жанрі з елементами фантастики, однак сюжет картини так майстерно вплетений у цілком реальне й навіть у чомусь буденне життя, що наприкінці фільму починаєш мимоволі вірити в те, що відбувається на екрані.

Сьогодні, починаючи писати передмову до такого знакового для мене (та й для багатьох людей мого покоління) рецепта малосольної скумбрії з відвареною картоплею та квашеною капустою, я раптом згадав це прекрасне кіно. І ось що подумав: уявімо, що все можливо й за бажання я зможу повернутися у своє минуле, у будь-яку точку цього самого минулого…

1964 рік. Січень. Здається, неділя. Пізній ранок. У невеликій печі на нашій кухні жваво й весело потріскують ялинкові гілки: бабуся лише вчора розібрала новорічну ялинку. Тут-таки в кутку ліворуч від розписаного розкішними морозними візерунками вікна стоїть вузьке односпальне ліжко, на якому сиджу я, дев’ятирічний хлопчик із витонченими, аж ніяк не чоловічими рисами обличчя: великими карими очима, гігантськими віями, тонким, по-грецьки прямим носом і пухкими, майже дівочими губами. В алюмінієвій каструлі, що знала кращі часи, я чищу ще паруючу картоплю в мундирах, з якої Паша (так звати мою ба) лише хвилину тому злила воду. Сама вона метушиться біля шафки з великою стільницею, яка стоїть просто під вікном уже років сто, мабуть, або, принаймні, скільки я себе пам’ятаю. Ба нарізає скумбрію, присмачуючи її дрібно покришеною зеленою цибулькою. Цибульку цю зрізано з цибулин, посаджених тут-таки на підвіконні на імпровізованих грядках із баночок з водою, накритих картоном з отворами або, точніше, посадковими місцями для цибулин. Потім усе це Паша скроплює духмяною соняшниковою олією.

Водночас вона знімає кришку з глиняної діжечки бозна-якого давнього віку (чи не давньогрецької?), звідки мені в ніс ударяє яскравий і неповторний аромат бабусиної капусти, квашеної з яблуками та хроном. У мене рікою течуть слинки, і я нічого не можу з цим удіяти… Адже сьогодні моя найулюбленіша їжа у світі! А потім я візьму свої старенькі дерев’яні лижі, побиті й подряпані до неможливості, з примітивними шкіряними підпругами для ніг, і піду з хлопцями кататися крутими засніженими схилами, між якими затиснута місцева вузькоколійка й бігає «зозулька»: зі складу на суднобудівний завод і назад. А якщо нікого не буде, дочитаю «Туманність Андромеди» — там, здається, вже зовсім трохи залишилося до кінця.

Поки я зайнятий чищенням картоплі, з радіоточки під тихі бравурні звуки маршу щось нерозбірливо бурмоче диктор. Дивно, — автоматично відзначаю я про себе, — здається, не свято. Стелею кухні розповзаються темно-червоні кола від двох пічних конфорок, великої й трохи меншої, утворюючи в місцях перетину незвичайні й навіть трохи містичні геометричні фігури, яких ми в школі ще не вивчали. З подвір’я біля нашого фінського будиночка, де ми тримаємо курей у присадкуватій мазанці, чути, як розкудахталася несучка. Мабуть, час сходити по яйця, — ліниво думаю я й позіхаю, — але спочатку поїм… Чорт, як же добре!

У 1964-му час плине повільно. Перша відлига, хоча й добігає кінця, досі розбурхує та п’янить людей небаченою до того свободою. Той «я», хоч і не усвідомлював цього через малий вік, також відчував, як крізь мене проходить струм нового, обнадійливого, багатообіцяльного. Його флюїди можна зустріти повсюди: у газетах, журналах, книжках, кіно, по телевізору, на радіо. Ми бідні, але ми щасливі, бо вільні. І так, я розумію, що це звучить безглуздо. Але не тоді.

Страву, яка весь цей час прямо чи приховано вгадувалася за цим спонтанним текстом, я назвав би «кулінарною парадигмою свободи».

(розраховано на чотири-шість порцій)

Інгредієнти:

• 1 жирна малосольна скумбрія вагою щонайменше 500–600 г (видалити голову, очистити від нутрощів і шкірки, нарізати шматочками завдовжки 2–2,5 см)
• 1 кг картоплі
• 1 невеликий пучок зеленої цибулі (дрібно посікти зелені й білі частини)
• 1 невеликий пучок кропу (розібрати на маленькі гілочки й подрібнити)
• 800 г квашеної капусти
• Соняшникова олія (бажано домашня, нерафінована й духмяна)
• Сіль

Приготування:

1. Викладаємо квашену капусту в миску. Приправляємо соняшниковою олією та подрібненою зеленою цибулею. Відставляємо вбік.
2. У великій каструлі відварюємо картоплю в мундирах. Чистимо й нарізаємо невеликими шматочками. Перекладаємо в миску. Приправляємо сіллю до смаку та соняшниковою олією. Перемішуємо й посипаємо кропом.
3. Поки картопля тепла, подаємо її до столу разом із квашеною капустою та скумбрією.