Усе про спеції. Мускатний горіх. Частина друга

Епікотильне щеплення (різновид щеплення з розщепленням стовбура в районі сім’ядольного вузла та вузла з першим справжнім листком) є найпоширенішим стандартом для розмноження мускатних дерев. Альтернативою йому є повітряне відведення, коли в гілочок горіха пророщують коріння вегетативним методом — у відкритому вологому середовищі або в горщику. Однак останній метод менш бажаний, оскільки дає дуже низькі результати — лише 35–40% саджанців.

Перші плоди дерево мускатного горіха дає через сім-дев’ять років після посадки, а повної продуктивності воно досягає лише через двадцять років!

Тепер трохи історії. Найдавніше використання людиною мускатного горіха зафіксовано на острові Пулау-Ай (Індонезія). Тут знайдено керамічний посуд із залишками мускату, виготовлений три з половиною тисячі років тому.

До середини дев’ятнадцятого століття маленька острівна група з кумедною для нашого вуха назвою Банда (одинадцять островів Банда розташовані у східній частині Індонезії у провінції Малуку, а їхня загальна територія становить близько 8,15 гектара), до якої, до речі, належить і Пулау-Ай, мала відомішу багатьом назву «Острови прянощів». Острови Банда були єдиним місцем на планеті, де виробляли такі спеції, як мускатний горіх і мацис.

Використання мускатного горіха було широко поширене вже в середньовічній європейській кухні як приправа. Його також іноді застосовували в той період у медицині та як консервант.

Святий Теодор Студит, візантійський монах, аскет і засновник Студійського монастиря в Константинополі, який жив у восьмому-дев’ятому століттях, дозволяв своїм ченцям приправляти гороховий пудинг дрібкою меленого мускатного горіха. Особливо посилився попит на цю спецію в єлизаветинську епоху, коли люди почали вірити, що мускатний горіх здатний запобігати чумі.

Мускатний горіх вважався надзвичайно цінним товаром у мусульманських мореплавців із Басри (згадайте хоча б Синдбада-мореплавця з «Тисячі й однієї ночі»). Увесь середньовічний період монополію на продаж мускатного горіха утримували араби. Вони продавали його оптом венеційським купцям за дуже високими цінами. Місце походження спеції та карти морського шляху до Індійського океану мусульмани зберігали в найсуворішій таємниці, і, попри всі старання, жоден європеєць не міг цю таємницю розкрити.

Острови Банда стали ареною найперших європейських ділових починань в Азії, звідки європейці почали опановувати мистецтво торгівлі спеціями. У серпні 1511 року Афонсу де Албукеркі, герцог Гоа і знаменитий португальський генерал, захопив Малакку, нині малайзійський штат, а на той час — центр усієї азійської торгівлі спеціями. У листопаді того самого року генерал відправив на пошуки Островів прянощів експедицію з трьох суден на чолі зі своїм близьким другом Антоніу де Абреу. Експедиція тривала кілька місяців, і дорогою до згаданих островів повз Яву, Малі Зондські острови та Амбон португальців супроводжували малайзійські лоцмани. Біля островів Банда Антоніу де Абреу з’явився 1512 року й залишався тут зі своєю командою близько місяця, скуповуючи мускатний горіх, мацис і гвоздику.

Найдавніші згадки про острови Банда можна зустріти в книзі «Suma Oriental» («Східний підсумок») — найповнішому описі східних країн, виконаному в першій половині шістнадцятого століття Томе Пірешем, особистим аптекарем Афонсу, принца Португалії. Встановити повний контроль над торгівлею спеціями на островах Банда було неможливо, тому португальці задовольнялися роллю учасників на цьому найбагатшому ринку. (далі буде)