Усе про спеції. Кориця. Частина II

У середні віки джерело походження кориці все ще залишалося таємницею для переважної більшості народів західного світу. Читаючи латинських авторів, які, своєю чергою, цитували Геродота, європейці знали лише, що кориця з Червоного моря прибуває до торговельних портів Єгипту, але звідки саме цю спецію ввозили до Північної Африки, не знав ніхто. Видатний літописець середньовічної Франції Жан де Жуанвіль (найвідоміший працею «Життя святого Людовика», де викладено біографію французького короля Людовика IX), який супроводжував свого короля 1248 року в Сьомому хрестовому поході до Єгипту, писав (і, що цікавіше, вірив у це!), що «корицю ловили сітками в річці Ніл на самому краю світу в Ефіопії».

Венеційський мандрівник Марко Поло уникав точних формулювань щодо цієї теми. Геродот та інші давні автори називали Аравію джерелом постачання кориці. Вони посилалися на велетенських «коричних птахів», які збирали палички кориці в невідомих землях, де росли коричні дерева, і використовували цю корицю для спорудження власних гнізд. Арабам доводилося вдаватися до різних хитрощів, щоб заволодіти цими паличками. Утім, Пліній Старший писав ще в першому столітті, що торговці використовували такі історії для завищення цін на цю й без того шалено дорогу на ті часи спецію. Попри це, викладена вище відверта байка була дуже популярна серед візантійських істориків аж до початку чотирнадцятого століття.

Уперше корицю, яку вирощували на Шрі-Ланці, згадує у своїй праці «Атар аль-білад ва-ахбар аль-ібад» («Пам’ятки країн і звістки про рабів Божих») арабський мандрівник, дослідник і письменник Абу Ях’я Закарія ібн Мухаммад аль-Казвіні, який жив у 1203–1283 роках. Ті самі відомості про корицю можна зустріти трохи пізніше, 1292 року, в одному з листів Джованні да Монтекорвіно — францисканського ченця, мандрівника й державного діяча з Італії, який заснував найдавніші римо-католицькі місії в Індії та Китаї.

Індонезійські купці перевозили на великих плотах корицю просто з Молуккських островів до східної частини Африки. Найчастіше це була Рапта — великий торговельний центр на південно-східному узбережжі африканського континенту, де від першого століття нашої ери активно торгували спеціями й насамперед коричними паличками. Звідси місцеві перекупники везли корицю до Александрії. Далі монополію на постачання цієї спеції з Єгипту до Європи утримували венеційці. Часте втручання в усталений порядок торгівлі корицею інших держав Середземномор’я, як-от Мамлюцький султанат і Османська імперія, змусило європейців шукати інші шляхи постачання цієї спеції з Азії.

Фернан Магеллан, португальський дослідник і мореплавець, який організував у 1519–1522 роках іспанську морську експедицію до Ост-Індії, виявив на Філіппінах корицю Cinnamomum mindanaense. За смаком і ароматом вона була близька до Cinnamomum zeylanicum, тобто тієї, що росла на Шрі-Ланці, і цілком могла з нею конкурувати. Постачання шрі-ланкійської кориці повністю контролювали португальці.

1638 року голландські торговці заснували торговельний пост на Шрі-Ланці, а 1640 року взяли під контроль усі фабрики з виробництва кориці. Останніх португальців вони вигнали з острова до 1658 року.

«Усе узбережжя острова буквально переповнене корицею, — писав тоді один голландський капітан. — І ця кориця найкраща на всьому Сході. Ті, хто пропливає поблизу острова, можуть відчувати надзвичайно сильний запах кориці, що розноситься на відстань восьми ліг (старовинна міра довжини, що означає відстань, яку людина може пройти за одну годину, — прим. моя) всіма прибережними водами».

Невдовзі Голландська Ост-Індійська компанія, що з’явилася на Шрі-Ланці, припинила виробляти корицю з кори дикорослих дерев і почала сама їх культивувати.

1767 року лорд Браун, один із перших директорів Британської Ост-Індійської компанії, організував найбільше господарство з вирощування коричних дерев і виробництва кориці на Малабарському узбережжі Індії в штаті Керала.

(далі буде)