Довгий шлях шафрану. Частина третя

Давньогрецькі легенди розповідають нам про безстрашних мореплавців, які вирушали в далекі й небезпечні подорожі до Кілікії (держави, що утворилася в античні часи на південному узбережжі Малої Азії, а згодом перетворилася на Կիլիկյան Հայաստան — Кілікійську Вірменію), щоб добути, як вони вважали, найкращий шафран у світі.

Давньоєгипетські лікарі використовували шафран для лікування захворювань травного тракту. Наприклад, для лікування внутрішніх кровотеч і болю в шлунку вони товкли у ступці насіння шафрану й коріандру, а потім змішували його з алое, бичачим жиром і миррою. За допомогою цієї мазі хворому робили компреси на тіло. При цьому вважалося, що кров, яка скупчилася в шлунку, «має вийти через рот або через задній прохід у вигляді згустків, що нагадують приготовлену кров кабана». Сечовивідні шляхи також лікували за допомогою шафрану: з молодих квіток готували маслянисту емульсію, додаючи до неї перетерті смажені боби. У такому варіанті цей засіб призначався переважно для чоловіків — аналогічні ліки для жінок також містили суцвіття шафрану, але складалися з більшої кількості компонентів.

У греко-римські часи фінікійці торгували шафраном по всьому Середземномор’ю. Серед їхніх клієнтів були й парфумери з Розетти (Єгипет), і лікарі з Гази (Родос), які носили із собою пучки шафрану, щоб уберегтися від смороду хворих, та багато інших.

Для греків шафран також широко асоціювався з професійними куртизанками, яких греки називали гетерами. Крім того, у Сидоні й Тирі (Фінікія) з шафрану готували барвники для одягу заможних людей і царських родин. Причому за законом одяг для членів королівських родин слід було занурювати у барвник тричі, що надавало тканині насиченого фіолетового кольору, а весь інший — лише один раз.

Давні греки й римляни також вважали шафран добрим парфумерним і дезодорувальним засобом. Вони розсипали його у громадських місцях: судах, амфітеатрах… Коли імператор Нерон прибув до Рима, жителі міста встелили вулиці квітками шафрану, а представники знатних родин прийняли шафранові ванни. Римські жінки (як, утім, і чоловіки) використовували шафран як туш для вій. Громадяни Рима додавали його у вино й жертвували богам. Римські колоністи активно культивували шафран у Південній Галлії (частині сучасних Італії та Франції). Це тривало до 271 року, доки не почалося нашестя варварів. Після цього вирощування шафрану відновилося в Європі лише у восьмому столітті з приходом маврів.

Існує кілька суперечливих думок щодо появи шафрану в Південній і Східній Азії. Перша з них ґрунтується на історичних відомостях, отриманих із давньоперських джерел, які дають підстави говорити, що шафран (так само, як і інші спеції) спочатку був поширений перськими правителями в Індії, щоб мати достатні запаси для їхніх нових садів і парків. Вони досягли цього, висаджуючи в Індії ті культури (зокрема шафран), які були їм потрібні.

За іншою історичною версією, шафран потрапив до Індії після того, як давні перси захопили Кашмір. Перший урожай цього шафрану було зібрано у п’ятому столітті до нашої ери. Тоді ж фінікійці почали торгувати кашмірським шафраном, намагаючись у такий спосіб здешевити його завдяки помітному скороченню торговельного шляху. До речі, Кашмір є єдиним регіоном Індії, який за своїми кліматичними умовами підходить для культивування цієї рослини.

В Індії шафран — незамінний інгредієнт багатьох рецептів рису, солодощів і морозива. Його використовують в аюрведичній медицині та релігійних ритуалах.

За однією традиційною кашмірською легендою, шафран з’явився тут разом із двома мандрівними суфійськими аскетами Хваджею Масудом Валі та Назратом Шейхом Шаріффудіном. У Кашмірі вони обоє захворіли, і їх лікував місцевий знахар. На знак подяки вони подарували йому кілька квіток шафрану.

(далі буде)