«Жирна поні», або «Почім фунт конини?»

Усе починалося з назви (і як же їх попало назвати свій ресторан «Жирна поні»)! Згодом, переважно завдяки цій назві, у меню їхнього ресторану з фатальною неминучістю з’явилася конина. А потім вибухнув скандал… Скандал, що розпочався передусім серед постачальників м’яса, обурених таким блюзнірським ставленням до благородних тварин. Збоку все це виглядало безглуздо й лицемірно: начебто свинки, бички та баранці – тварини іншого стану, не благородного, а отже, більше придатного для намірів м’ясника з його нехитрим ріжучо-колючим арсеналом.

Але Жирна поні – ресторан, що не належить до породи тих трендів, які постійно миготять на моніторі перед вашими очима у вигляді спливних вікон і від яких так легко відмахнутися одним кліком мишки. Ну, і потім (зрештою!), ми ж із вами в Лондоні, у самому серці Іст-Енду – якраз неподалік від Сент-Мері-ле-Боу (тут на «хліб» кажуть «булка», а замість «номер трамвая» – «марка»), а не в якомусь пихатому й манірному Вашингтоні на Капітолійському пагорбі. Мати ресторан, повний справжніх кокні, – це вам не абищо!

Вони – це група молодих нідерландських художників, студентів лондонської школи мистецтв Арт-Де-Коде – Вуді Венеман, Жозі Бейгелс, Маргріт Краенс і Лукас Маасен, які й заварили всю цю кашу з рестораном. Сталося це після того, як молоді люди побували на бійні, щоб споглядати не дуже приємну з естетичного погляду, але необхідну для художнього досвіду процедуру умертвіння старого коня. Тоді ж, згадують студенти, Вуді поцікавився в працівників бійні попитом на кінське м’ясо. Виявилося, що приходять любителі конини й усе дочиста забирають! Та тут іще й Жозі з її вічно мокрим чубчиком, коли вона порається на кухні! «Чубчик», між іншим, нідерландською мовою звучить як «поні», а «мокрий» дуже співзвучний нідерландському слову «жирний». Так усе й вийшло з назвою. Саме тоді й з’явилася ідея з рестораном, назвою та кониною в меню.

У цьому незвичайному ресторані вам подадуть гамбургери зі смаженою відбивною з конини, сосиски з кониною та свинячими шкварками, тальятеле з рагу з конини, а на десерт ви можете замовити вівсяні тістечка з шоколадом у вигляді кінських «каштанів» і каву з кумисом із молока молодих кобилиць. Власне, майже все меню (крім carte des vins, звісно) складається зі страв, або приготованих із конини, або близьких до кінської «тематики». Усі стільці в ресторані виготовлені, природно, у формі кінського сідалища. Увесь музичний репертуар ресторану, до речі, складається з пісень про коней і перегони.

Усі ми хочемо, щоб наш бізнес починався з якоїсь гучної історії (нехай це й скандал!), яка одразу привела б до нас велику кількість клієнтів. Жирна поні – саме такий проєкт. Черга до нього зайнята, як правило, на два-три місяці наперед.

Мені не доводилося куштувати конину інакше, ніж у вигляді бастурми, та і її вже тепер на ринках не знайдеш. Однак зі свого, хоч і короткого, досвіду можу сміливо вас запевнити – це неймовірно смачно! Кажуть, що найчастіше замовлювана (вона ж і найдорожча – тарілка на чотирьох тягне на цілих 80 євро) страва в Жирній поні – конина, тушкована в молоці. М’ясо готується протягом 12 годин, а потім розбирається двома виделками практично на окремі волокна й подається на картопляному пюре з карамелізованими шматочками брукви.

Ви, напевно, думаєте, що люди налаштовані досить критично до закладів такого роду? Можливо, почасти так воно і є, однак за сучасних підходів до приготування їжі іноді буває досить складно зрозуміти, що саме ти їси. Було б непогано якось подискутувати на тему – що можна їсти, а що не можна. Поглянути на це питання з різних точок зору: англійської, української, китайської, італійської, зулуської, ескімоської… – цікавий, гадаю, вийшов би диспут!

«Ми дуже старалися,..» – із задоволенням і сяючими обличчями розповідають про свій ресторан хлопці, – «Доклали багато зусиль, щоб змайструвати відповідні меблі, столики відокремили один від одного бар’єрами, як у стайні, на стінах розвісили фотографії з перегонів різних років, довго добирали страви в меню…»

Що я можу на це сказати, крім одного – буду в Лондоні, обов’язково сходжу до ресторану «Жирна поні»!