Печені солодкі перці з начинкою з дикого рису, ароматної овочевої підсмажки й портулаку

Так званий дикий рис (Zizania palustris L.), як відомо, росте в Північній Америці й переважно в районі Великих озер. Він є одним із чотирьох видів дикого рису з родини злакових (Poaceae), і люди вживають його в їжу з незапам’ятних часів. Корінні жителі Північної Америки, особливо племена оджибве, меноміні й крі в північно-центральній частині континенту, використовували рис як основний продукт харчування, і саме вони познайомили європейських траперів (торговців хутром) із цим чудовим продуктом. «Маноміо», назва, яку вони дали дикому рису, означає «добра ягода». Ранні англійські дослідники, своєю чергою, називали цю водну рослину «диким рисом» або «індіанським рисом», а французи побачили в ній схожість із вівсом і тому прозвали folle avoine, що, власне, й означає цей вид злакових. Інші назви, дані дикому рису, включають «канадський рис», «рис скво», «водяний овес», «овес чорного дрозда» та «болотний овес». Однак назва «дикий рис» закріпилася за ним найнадійніше й сьогодні вважається загальноприйнятою.

До 1965 року більшу частину дикого рису вирощували в природних умовах — в озерах, річках і струмках. У Канаді так чинять досі, вирощуючи дикий рис в озерах і струмках, орендованих в уряду. Культивування дикого рису як польової культури вперше запропонував у 1852 році Джозеф Боурон із Вісконсину, а в 1853 році — Олівер Х. Келлі з Міннесоти. Хоча реальних зусиль із вирощування цієї культури як польової не докладали аж до 1950 року. Агрономи Джеймс і Джеральд Годвард вирощували дикий рис на обвалованому затопленому полі площею один акр неподалік Меррифілда, штат Міннесота. До 1958 року вони мали 120 акрів рисових полів для вирощування дикого рису. Інші фермери почали вирощувати рис у середині п’ятдесятих, а вже в шістдесятих роках знаменита компанія Uncle Ben — укладати з ними контракти. Ці початкові зусилля з комерціалізації виробництва дикого рису привели до впорядкування спроб одомашнення цієї культури за допомогою науково обґрунтованої селекції.

Виведення стійкіших до осипання сортів багато в чому сприяло швидкому розширенню польового культивування дикого рису наприкінці шістдесятих і на початку сімдесятих років. До цього більшу частину дикого рису з природних насаджень збирали вручну, застосовуючи традиційний метод збирання врожаю за допомогою каное й ціпів. Механічне збирання дикого рису на приватних землях почалося ще в 1917 році в Канаді. Нині дикий рис вирощують із комерційною метою як польову культуру в Міннесоті й Каліфорнії, на які припадає більша частина посівних площ. Дослідники в Європі також вивчають можливість вирощування дикого рису, але поки безрезультатно. Власне, саме тому дикий рис такий дорогий у наших супермаркетах і, на жаль, для постійного вживання ніяк не годиться! А шкода… Адже і за смаком, і за ступенем своєї корисності цей рис помітно перевершує багато злакових культур!

(розраховано на дві-три порції)

Інгредієнти:

• 6 зелених солодких перців середнього розміру загальною вагою близько 1 кг (зрізати верхню частину з хвостиком, очистити від насіння й видалити білі перегородки)
• 1 велика молода морквина вагою приблизно 200-250 г (очистити від шкірки й нарізати кубиками зі стороною 0,3-0,4 см, тобто майже а-ля брюнуаз)
• 5 великих зубків часнику (очистити від шкірки й дрібно порубати)
• 1 середня головка жовтої цибулі вагою 150 г (очистити від лушпиння й дрібно порубати)
• Пів чайної ложки подрібненого червоного перцю чилі без насіння (утім, якщо ви любитель гострого, насіння можна залишити, але пам’ятайте, що рівень гостроти буде помітно вищим)
• 650 г молоденького портулаку (ретельно промити під проточною холодною водою, дати стекти, перенести на обробну дошку й грубо порубати)
• 1 столова ложка свіжих листочків чебрецю
• 1 склянка суміші бурого, червоного й чорного рису
• 60 г вершкового масла
• 50 мл рафінованої соняшникової олії, плюс ще трохи для збризкування
• Морська сіль середнього помелу

Приготування:

1. У сотейнику середнього розміру доводимо до кипіння 500 мл підсоленої питної води. Всипаємо рис і готуємо під злегка прочиненою кришкою протягом 40-45 хвилин. Знімаємо з вогню й тримаємо в теплі.
2. У великій сковороді на середньому вогні нагріваємо олію й обсмажуємо в ній моркву, цибулю, часник і перець чилі протягом 12 хвилин, регулярно помішуючи, поки овочі добре не підрум’яняться. Потім збільшуємо вогонь до середньо-сильного й додаємо портулак із чебрецем. Продовжуємо готувати ще 10 хвилин, помішуючи. Вимикаємо вогонь і додаємо до сковороди рис. Солимо до смаку й добре перемішуємо.
3. Нагріваємо духовку до 180 градусів Цельсія.
4. Наповнюємо перці отриманою начинкою, домагаючись утворення над кожним перцем невеликої гірки, після чого в маленьке заглиблення в цій самій гірці кладемо по 10 г вершкового масла на кожен перець, розподіляючи всі 60 г порівну між шістьма перцями. Накриваємо нашими перцевими «кришечками» й переносимо фаршировані овочі у вогнетривку форму. Укладаємо їх щільно один біля одного вертикально. Наприкінці щедро збризкуємо перці олією.
5. Відправляємо форму з перцями в духовку й запікаємо протягом 1,5 години, поки вони не стануть м’якими й на них не з’являться коричнево-чорні боки.
6. Подаємо до столу гарячими або теплими разом зі свіжим сільським хлібом із товстою хрусткою скоринкою.
7. Пам’ятайте, ця страва не лише не втрачає своїх смакових властивостей після двох-трьох днів зберігання в холодильнику, а й, навпаки, стає тільки ароматнішою!
8. Смачного!