Чому ми — не італійці, або уроки, отримані за обіднім столом

Своє знайомство з cucina casalinga italiana (італійська домашня кухня) я розпочав із невеликої, залитої сонцем кухні, з вузьких і високих вікон якої просто за спиною мого візаві відкривався чудовий краєвид на Palazzo Vecchio (палаццо Веккіо). У далекому минулому ця красива й значна за розмірами будівля називалася «Palazzo della Signoria», тобто, якщо перекласти з італійської буквально, вийде «палац світлостей». Спочатку в ранньому Середньовіччі тут містився керівний орган Флорентійської республіки — Signoria…

Полента й італійські м’ясні рулетики з начинкою майже готові, томатний соус, заправлений шматочками оливок, петрушкою та часником, а також найсвіжіша чіабата з товстою золотистою скоринкою вже пахнуть на столі непередаваною сумішшю ароматів, від яких рот безперестанку наповнюється густою слиною, а півторалітрову пузату пляшку К’янті відкорковано й розлито в маленькі грановані склянки.

Спостерігаючи за дітьми, які бігають навколо нас, я бачу в усьому — у предметах, що оточують нас на цій кухні (насамперед у посуді), у поведінці її господарів, у запахах, які розносяться всім її наповненим сонячними відблисками простором, — відповідь на своє незадане запитання… запитання, заради якого я тут сиджу: чим відрізняється італійська домашня кухня від нашої української? Поки мій емоційно-пізнавальний багаж усе ще перебуває на рівні автентичної італійської піци й гігантського шматка хрусткої «cotoletta» (телятина, обсмажена в хлібних крихтах), скуштованих мною вчора в місцевій траторії, я починаю поступово проникати в таємниці недільного обіду найзвичайнісінької (ані великих доходів, ані видимих ознак якоїсь соціальної винятковості) флорентійської родини. Сказати, що це мене вражає, — означає не сказати нічого.

Почнемо з того, що перед своїм приходом я був досить наївним і певною мірою марнославним, вважаючи, що наш обід, який складався з двох подач і завершувався кавою з кростіні, приготували виключно заради такого важливого гостя, як я. У перші ж миті свого перебування в цій італійській родині я внутрішньо засоромився, бо відразу зрозумів, що потрапив на звичний сімейний обід, винятковість якого припускало лише моє перезбуджене его. Те, що відбувалося перед моїми очима, зовсім не було розраховано на те, щоб вразити мене, — це було їхнє повсякденне життя! Ба більше, кілька годин, проведених на одному з флорентійських продуктових ринків у пошуках найкращого м’яса для фрикадельок і найсвіжішої моцарели для їхньої начинки, були витрачені не для того, щоб влаштувати переді мною шоу (аж ніяк!) — це була природна данина незгасній любові й повазі італійців до того, що вони їдять, а також до своїх сімейних традицій. Це, мабуть, відмінність номер один.

Попри те, що діти, які сидять разом із нами за столом, шкільного віку й у них на носі іспити, ніхто не поспішає закінчити наш довгий недільний обід і ніхто не встає з-за столу, посилаючись на різні поважні обставини. І тут я пригадую свої дитячі обіди (і навіть не має жодного значення, неділя це чи будній день!) — борщ у гордій самоті й майже на коліні або бутерброд із маслом і ковбасою, який я їм, просто гуляючи подвір’ям. Не беруся стверджувати напевно, але мені здається, що таке ставлення до сімейного обіду — як самих батьків, так і їхніх дітей — типове для більшості українських родин. А з цього ж починається багато чого… Тут же, за італійським столом, я бачу зовсім інше, майже сакральне ставлення до сімейного обіду. Це не лише веселе, галасливе й приємне дозвілля, а й традиційне дійство за одним і тим самим дуже давнім (написаним далекими предками) сценарієм, яке об’єднує й зміцнює родинні зв’язки. За цим не дуже великим столом, загубленим у самому серці Тоскани, між короткими умиротворювальними паузами я чую жартівливі й водночас мудрі поради, новини про когось із членів родини, які тут же жваво й зацікавлено обговорюють усі, просто анекдоти та життєві історії, у яких чимало повчального. І все це відбувається в процесі неспішного (бо насолоджуємося) поглинання чудової їжі, приготованої з любов’ю та майстерністю, напрацьованою століттями. Господи, — думаю я, — та це ж ціла космогонія… Що ж, ось вам і відмінність номер два.

А тим часом, поки я так міркую про себе, під гучні й схвальні вигуки присутніх до столу подають шпинат із рикотою та ще гаряче melanzane (тосканські смажені баклажани з цибулею, часником і зеленню).

До речі, наскільки мені відомо, навіть на роботі італійці примудряються зберігати відданість добрій їжі. Щойно настає перша година дня, з холодильників в офісах дістають контейнери з домашніми обідами, а до мікрохвильовок шикуються довгі черги. Ба більше, навіть у наш шалений вік, коли все вже робиться на ходу (включно з дітьми), багато італійців воліють їздити обідати додому.

Що ж це таке, що дає флорентійцям (та й узагалі всім італійцям) змогу зберегти свій обідній час недоторканним — від перекусів на бігу, від їжі перед телевізором і від відвідування фастфудів (останнє у Флоренції взагалі вважається поганим тоном)? Можливо, річ у тім, що сімейний обід — це наслідок давніх релігійних традицій Італії? Лише у Флоренції зберігається більше настінних зображень Таємної вечері (починаючи від Вазарі й закінчуючи Гірландайо), ніж у деяких європейських державах. А хіба не вона, згадана Таємна вечеря, навчає нас сакральності й важливості спільної трапези? А може, усе тому, що багато італійських страв потребують чимало часу для приготування й тому від початку розраховані на спільну їжу — на радість і насолоду нею. Адже це так природно: поділитися з кимось стравою, у яку ти вклав стільки праці й любові! Я не хочу нікого образити, звісно, але мені здається, що ми щойно відкрили відмінність номер три.

Традиція спільного приймання їжі — явище багато в чому соціальне, що випливає з природної для людини солідарності з іншими людьми (слово «стадність» у цьому контексті прозвучало б грубіше). Ми завжди відчуваємо комфорт від усвідомлення простого факту: хоч би яким важким і непередбачуваним був проведений нами день, ми обов’язково зберемося на обід у колі родини та друзів.

На свій глибокий жаль я можу констатувати, що в нас, в Україні, ставлення до їжі не лише як до сімейного ритуалу, а й узагалі як до найважливішої частини нашого життя за останні сто чи більше років помітно деградувало. Мені важко судити, що є цьому причиною — радянський громадський харч із його підкресленою байдужістю до низької якості їжі, наш добробут, який давно вже не поліпшується, чи байдуже й навіть неповажне ставлення до себе та інших, — однак мого сумного висновку це все одно не змінить: ми дуже слабко розуміємо, що таке якісна, смачна їжа, і не звикли отримувати задоволення від спільної трапези.

І проблема навіть не в тому, що наші опоненти-флорентійці менше завантажені роботою, ніж ми, або більші егоїсти й нероби, ніж українці. Проблема в тому, що в нас немає необхідного знання для такого способу життя й такого ставлення до їжі.

В італійців узагалі є чого повчитися (і це стосується не лише їжі). Тому в нашому блозі не менше третини рецептів тією чи іншою мірою або прямо запозичені, або створені за мотивами італійської регіональної кухні. Це зовсім не означає, що ми — не патріоти нашої кулінарної спадщини. Наприклад, ми докладаємо чимало зусиль для популяризації рідної нам південноукраїнської кухні, у якій, до речі, досить часто можна зустріти схожі риси з italiano cucina.

Нам з об’єктивних причин ніколи не стати італійцями. Навіть саме це припущення звучить безглуздо й принизливо. У нашого народу є досить багато якостей, яким позаздрили б і самі італійці. Однак повчитися в них ставленню до їжі не завадило б.