Сальса маонеса і Семирічна війна. Частина I

1756 року герцогу де Рішельє (праправнучатому племіннику знаменитого французького кардинала) за підтримки дванадцяти лінійних фрегатів під командуванням Ролана-Мішеля Баррена де Ла-Галиссоньєра, губернатора Нової Франції, у битві з британцями вдалося захопити портове місто Маон (Менорка). Важливою частиною контрибуції де Рішельє, крім усього іншого, став рецепт місцевого соусу, який сьогодні всі ми звикли називати «майонезом». Цілком можливо, що, вступаючи в цю коротку битву (вона тривала лише три години), британці навіть не підозрювали, яким кулінарним скарбом вони володіють, отримавши 1708 року у спадок від іспанців острів Менорка. Тому всі лаври цього найвидатнішого гастрономічного відкриття вісімнадцятого століття заслужено дісталися французам.

Поки герцог де Рішельє зі своєю шістнадцятитисячною армією облягав згадану столицю острова, Галиссоньєр прогнав далеко в море гірше озброєні й не такі маневрені кораблі англійців під командуванням адмірала Джона Бінга. Причому французький флот, на відміну від британців, не отримав у цій морській битві жодної подряпини. Нездатність англійського адмірала зробити все залежне від нього для перемоги над Галиссоньєром після повернення додому стала причиною серйозного судового розгляду. Джона Бінга було визнано винним і, попри заперечення відомого на той час державного діяча та британського торі Вільяма Пітта, засуджено до смертної кари. Засудження й поспішна страта Бінга, що відбулася слідом, дають підстави припустити, що втрату Менорки (і, як наслідок, звісно ж, рецепта майонезу!) у вищих колах британської влади переживали надто емоційно. Адже історики досі ведуть запеклі суперечки щодо відповідності покарання адмірала Джона Бінга скоєному ним. Навіть Вольтер присвятив цьому факту рядок у своєму «Кандіді» (1759 рік), написавши таке: «Dаns cе pаys-ci, il еst bоn dе tuеr dе temрs en temрs un аmiral pоur encouragеr lеs аutres» («У цій країні (автор мав на увазі Велику Британію — прим. моя), вочевидь, корисно час від часу страчувати адміралів, щоб інші, надихнувшись їхнім прикладом, повною мірою виявляли свою хоробрість»).

Битва на острові Менорка була першим європейським військовим зіткненням, що сталося на території Північної Америки в контексті так званої франко-індіанської війни, яка, своєю чергою, стала природним продовженням відомої Семирічної війни, що прокотилася всім європейським континентом у період із 1756 до 1763 року. Лише в цьому разі тут брали участь колонії Британської Америки й Нової Франції. Схоже, що французи, які об’єдналися з Австрією, Росією, Швецією та Саксонією, побачили чудову нагоду нарешті поквитатися з англійцями в Новому Світі. Тим паче що союз останніх з Австрією щойно розпався, а підтримувала їх лише Пруссія. Заодно французька корона змогла отримати у свої руки секрет того, що іспанські/каталонські кулінарні майстри називали «сальса маонеса» (ісп. — salsa mahonesa).

Соус айолі, прообраз і певна віддалена подоба майонезу, про який я неодноразово згадував у нашому блозі та рецепт якого ви за бажання можете підглянути також у нас, був описаний ще в першому столітті нашої ери римським натуралістом і філософом Плінієм. Однак уже дуже давно всім було відомо, що отримати якісну емульсію лише із суміші оливкової олії, часнику й солі практично неможливо. Отримання справжнього майонезу тривалий час залишалося каталонським секретом, а сам процес чимось нагадував чорну магію, коли звичні, загалом, продукти раптом у певний момент перетворювалися на незрівнянний соус. Сальса маонеса почали готувати на Менорці, ймовірно, на початку епохи Відродження, коли хтось дуже талановитий і спостережливий здогадався додати до рецепта айолі яйце й кислоту. Цей крок багато що змінив у кулінарії того часу — війна була неминучою.

(далі буде)