Біскоті з волоськими горіхами, в’яленою динею, анісом і апельсиновою цедрою

Справжній смак біскоті я пізнав дуже давно. Щоправда, сталося це не в Італії, їхній загальновизнаній колисці, і не в дитинстві, як у будь-якого італійського хлопчиська чи дівчинки. Відбулася ця знаменна для мене подія в іншій, куди більшій за розмірами й кількістю населення країні, яку, абсолютно так само, як саму Італію, можна по праву вважати другою батьківщиною італійців. Утім, ви, можливо, вже здогадалися, що я маю на увазі Сполучені Штати Америки. Майже двадцять сім років тому, рахуючи від того дня, коли я вистукую на клавіатурі ці рядки, я опинився у Великому яблуці, найкращому за моєю версією (звісно, після Сан-Франциско!) американському місті. У нью-йоркській метрополії живе найбільша кількість представників цієї національності — близько трьох із половиною мільйонів людей, включно з вісьмома сотнями тисяч у самому сіті, а це — ні багато ні мало — кожен десятий житель міста! Більше італійців за межами Апеннінського півострова облюбували лише такі метрополіси, як Сан-Паулу (Бразилія) і Буенос-Айрес (Аргентина). На всій же території США італійська діаспора, або «італоамерикані», як вони себе традиційно тут величають, становить сьогодні понад сімнадцять мільйонів людей.

Однак повернімося до головної мети моєї розповіді — біскоті, а також до того, як я вперше скуштував їх у нью-йоркській пастичерії. Загалом італійські кондитерські у Великому яблуці — це зовсім окрема історія. Річ у тім, що нічого розкішнішого, ніж вигляд такого закладу зсередини, я у своєму житті не зустрічав. Під «виглядом зсередини» я маю на увазі, звісно, не інтер’єр, яким навіть у нас уже нікого не здивуєш, а те, чим заповнена вітрина закладу.

Зазвичай місцева пастичерія досить часто є водночас пекарнею, магазином і кафе. Тут можна неспішно випити чашечку найміцнішого еспресо, ристрето або лате з козячим молоком (така кава не має нічого спільного з поганою американською звичкою пити воду з ароматом кавових зерен), а заразом поласувати канолі, тірамісу або просто кількома скибочками ароматного біскоті. До однієї з таких італійських кондитерських на Іст-стріт під назвою «Пастичерія Антоніо Веньєро» й звів мене 1994 року мій друг і корінний ньюйоркець Енді Гоффман. До речі, того самого року цій пастичерії, пам’ятається, виповнилося цілих 100 років! Енді розповідав мені, що в «Пастичерії Веньєро» свого часу замовляли печиво й тістечка багато знаменитостей (такі, наприклад, як Енріко Карузо).

Саме там і того дня я скуштував справжні італійські біскоті. За порадою Енді я вмочав невеликий коржик, що на вигляд чимось віддалено нагадував наш здобний сухарик, в еспресо й маленькими шматочками відправляв його до рота, де він миттєво танув, надовго залишаючи після себе стійкий горіхово-фруктовий присмак із виразними нотками анісу. «Так їдять біскоті справжні італійці», — повчав він мене, і я охоче йому вірив, оскільки нічого схожого на біскоті до того дня ще не куштував, і це щира правда. Утім, сама кава нічим істотно не відрізнялася від одеських «подвійних половинок» сімдесятих років (це коли я навчався в університеті), які готувалися з найчистішої арабіки, — така ж ароматна й «вставляюча». Однак зізнатися в цьому Енді я тоді посоромився, бачачи, як той пишається справленим на мене враженням. Адже це була перша в моєму житті італійська пастичерія, та ще й яка!

Ви, можливо, здивуєтеся, але рецепт сьогоднішніх біскоті дуже схожий на те, що я колись багато років тому скуштував у Нью-Йорку в «Пастичерії Веньєро». У його складі є аніс, апельсинова цедра, в’ялена диня, родзинки й волоські горіхи. Я натрапив на цей рецепт випадково, і спогади нахлинули на мене з новою силою…

Інгредієнти:

• 350 грамів пшеничного борошна
• 130 грамів коричневого цукру
• 2 чайні ложки розпушувача
• 4 великих яйця
• Три чверті чайної ложки насіння анісу (коротко обсмажити на сухій сковороді й грубо потовкти в ступці)
• 100 грамів в’яленої дині (нарізати кубиками зі стороною 1 см)
• 100 грамів родзинок (чорний джамбо)
• 100 грамів волоських горіхів (обсмажити, очистити від плівки й нарізати шматочками завдовжки 1 см)
• Цедра з половини апельсина
• Третина чайної ложки солі

Приготування:

1. Нагріваємо духовку до 180 градусів Цельсія. Накриваємо деко пергаментним папером.
2. У великій мисці змішуємо борошно, коричневий цукор, розпушувач, сіль і насіння анісу. В іншій мисці середнього розміру збиваємо близько 5 хвилин яйця, доки не отримаємо густу блідо-жовту масу. Сюди ж додаємо апельсинову цедру.
3. Яєчну суміш вливаємо в борошно й перемішуємо, після чого всипаємо шматочки дині, родзинки й волоські горіхи. Ще раз добре місимо тісто.
4. Викладаємо тісто на добре присипану борошном робочу поверхню. Зануривши руки в борошно, щоб до них не липло тісто, формуємо з тіста видовжений батон завширшки близько 10 см і завдовжки близько 30 см. Переносимо на деко.
5. Відправляємо в духовку й готуємо впродовж приблизно 25 хвилин, доки наша булочка помітно не підрум’яниться. Виймаємо деко з духовки й даємо охолонути впродовж 10 хвилин. Зменшуємо температуру духовки до 150 градусів Цельсія.
6. Нарізаємо батон по діагоналі скибочками завтовшки близько 1–1,2 см. Повертаємо їх назад на деко й продовжуємо запікати в духовці 7–8 хвилин, перевертаємо й готуємо ще стільки ж часу.
7. Після цього даємо біскоті повністю охолонути за кімнатної температури. Зберігаємо в контейнері, що щільно закривається.