Довгий шлях шафрану. Частина четверта

Під час збирання врожаю шафрану в Пампорі, індійському селі, де розташовані великі поля цієї культури, донині селяни звертаються з подячними молитвами до цих двох суфійських мандрівників, уже давно зведених у ранг святих. Водночас кашмірський поет Мухаммед Юсуф Тенг заперечує цей легендарний факт: він упевнений, що кашмірці обробляють шафранові поля понад два тисячоліття. Справді, такі давні згадки шафрану як сільськогосподарської культури трапляються в кашмірських тантричних епосах того періоду.

Найдавніші китайські буддистські манускрипти також містять відомості про час появи шафрану в Індії. Згідно з однією з легенд, індійський місіонер, архат (людина, яка досягла нірвани або вийшла з «колеса перероджень») на ім’я Мадх’янтика був посланий до Кашміру в п’ятому столітті до нашої ери. Коли він туди прибув, то повідомив у своєму звіті, що засіяв перше поле шафраном.

Із Кашміру шафран поширився по всій території Індії. Окрім їжі, його тут використовували як золотисто-жовту фарбу для тканин. Буддистам настільки сподобався цей колір, що відразу після смерті принца Сіддхартхи, або людини, більше відомої під ім’ям Будди, вони обрали його офіційним кольором одягу всіх буддистських ченців.

Деякі історики вірять, що шафран із Персії спочатку потрапив до Китаю разом із монгольськими завойовниками. Шафран згадується в китайському фармакологічному зводі «Беньцао ганму» («Компендіум лікарських речовин»), який уклав лікар і вчений Лі Шичжень за доби Мін; перший варіант праці було завершено 1578 року. Цей історичний документ налічує тисячі варіантів лікування різних недуг за допомогою трав. Проте в третьому столітті нашої ери китайці називають шафран кашмірським. Наприклад, Ван Зен, давньокитайський цілитель, повідомляв, що «шафран вирощують у Кашмірі й використовують переважно у жертвопринесеннях Будді». Він також стверджував, що в Китаї шафран використовують для ароматизації вин.

Завдяки зусиллям Євросоюзу й Об’єднаного Королівства сучасний шафран почали вирощувати в Афганістані, безплатно видаючи насіння бідним місцевим селянам, аби «віднадити» їх від вирощування опіумного маку. Клімат Афганістану ідеально підходить для культивування високоякісного шафрану. Як же шафран потрапив до Європи?

Араби використовували шафран завдяки його знезаражувальним властивостям. Саме вони вперше завезли цю рослину до Європи. Сталося це в Х столітті під час окупації Іберійського півострова маврами. Відповідно до багатьох історичних джерел, маври, які на той час населяли південь Іспанії, використовували шафран як інгредієнт до багатьох страв (найчастіше це був рис).

У Середньовіччі із шафраном познайомилися англійці. Легенда свідчить, що за правління британського короля Едварда III один із пілігримів, який прибув із Середнього Сходу, ховав шафран усередині свого посоха. Він приніс його до англійського міста Волден, де посадив насіння в землю. Згодом шафран приніс цьому місту процвітання.

Вирощування шафрану в Європі поступово занепало разом із падінням Римської імперії. Надалі протягом кількох століть цю культуру просто припинили використовувати майже на всій території материкової частини Європи.

І лише з приходом уже згаданих арабів із Північної Африки до Іспанії, Франції та Південної Італії ця ситуація помітно змінилася. Через два століття після цього араби вирощували шафран в Андалузії, Кастилії, Ла-Манчі та Валенсії.

За часів розквіту Ренесансу одним із найжвавіших центрів торгівлі шафраном стала Венеція. У той період шафран цінувався на рівні золота й вважався найдорожчою спецією у світі. Але така висока ціна призвела до того, що шафран почали підробляти. Наприклад, англійський король Генріх VIII, великий поціновувач шафрану, наказав за підроблення останнього засуджувати порушників до смертної кари.

(далі буде)