Про відчуття смерті та силу кохання

Селін Діон нещодавно зізналася, що досі відчуває присутність чоловіка, який помер від онкологічного захворювання в січні 2016 року. Ба більше, канадська співачка, яка прожила зі своїм чоловіком Рене Анжелілом близько 22 років, іноді чує його голос і навіть розмовляє з ним. Тоді як її висловлювання в деяких колах сприймають неоднозначно й навіть із насмішкою, статистика таких випадків переконує нас у тому, що відчувати, чути й бачити близьку людину, якої вже давно немає з вами, — досить звичайне й поширене явище. У всякому разі, соромитися тут точно нічого. Навпаки, це чудовий спосіб упоратися зі своєю скорботою.

Відчувати поруч померлу людину, з якою ви прожили частину свого життя і яка була вам дорогою, — це досвід, який тією чи іншою мірою переживають 60 % літніх вдівців, батьків або осиротілих дітей. У цього психічного явища в медицині є назва — так звані «скорботні галюцинації». У книзі «Галюцинації» відомого британського невролога, натураліста й фахівця з історії науки Олівера Сакса наведено такий приклад. Його пацієнтка Маріон, яка втратила чоловіка, одного разу, повернувшись із роботи додому, побачила його, ніби нічого не сталося, на звичному місці за електронною шахівницею. Побачивши її, чоловік помахав рукою й радісно привітав словами: «Привіт! Ти нарешті повернулася!» Його голос при цьому був виразним і ясним, а мова — живою та реальною.

Такі приклади не є рідкістю. Дослідження літніх вдів і вдівців в Уельсі показало, що 13 % піддослідних чують голоси своїх померлих чоловіків або дружин, 14 % час від часу бачать їх, а 3 % мали змогу торкатися їх. Водночас аж 39 % зізналися, що так чи інакше відчувають присутність своїх чоловіків або дружин! 12 % опитаних розмовляли з померлими й були переконані, що їхню мову сприймають, розуміють і їй співпереживають.

Дивовижно, але ті з піддослідних, кому вдалося говорити зі своїми померлими коханими, помітно легше адаптувалися до нового життя.

Численні дослідження показують, що понад дві третини людей, знайомих зі скорботними галюцинаціями, вважають їх приємними або навіть корисними. Такий досвід допомагає багатьом зменшити відчуття ізоляції, додає сил як емоційно, так і духовно. Допомагає розв’язувати складні життєві проблеми.

Звісно, у деяких випадках скорботні галюцинації можуть стати проблемою, оскільки, побачивши своїх померлих близьких, багато людей із ще більшою ясністю починають розуміти, що ті вже ніколи не повернуться. У такій ситуації яскраві зорові та слухові образи можуть завдати душевної травми надто чутливому реципієнту.

Смерть не завжди набуває знайомого образу. Сакс описує випадок, коли якась Джулія після смерті матері часто чула її голос. Та називала її повією, переконувала, що Джулія не пристосована до життя й тому має вчинити самогубство. Проблема в тому, що в реальному житті мати Джулії була доброю уважною людиною й дуже любила свою доньку. На щастя, такі історії радше виняток, ніж правило. Дослідження показують, що лише 6 % людей відчувають подібні негативні переживання. На жаль, у таких випадках потрібна допомога психіатра.

Багато вчених вважають, що нормальне сприйняття описуваного явища починається із запитання «а що ж ТАМ?» Відповідь на нього зазвичай підживлюється інформацією, яку отримують або отримали раніше з навколишнього світу. Саме вона й формує основу того, що ми потім називаємо скорботною галюцинацією або, якщо хочете, відчуттям смерті.

Один зі шляхів розуміння галюцинації — сприйняття її як некоригованого видіння. Інакше кажучи, якщо хтось дуже важливий для вас, хто посідав у вашому житті значне місце, помер, ваш мозок (усупереч реальності) продовжує бачити його, адже в старих умовах існування він почувається комфортніше.

Ви запитаєте, чому ж ніхто про це не говорить? Відповідь лежить на поверхні: більшість людей упевнені, що галюцинації свідчать про серйозне психічне захворювання. Тому ті, хто стикається з цим явищем, просто соромляться про нього розповідати.

Лише 28 % опитаних розповідали про свої галюцинації іншим людям, і жоден із них не зізнався в цьому своєму лікарю.

Ця проблема існує не в усіх країнах. Наприклад, у Японії 90 % вдів відчувають присутність своїх померлих чоловіків, однак ніхто в японському суспільстві не переймається їхнім психічним здоров’ям. Адже згідно з місцевими традиціями близькі люди, навіть перебуваючи в іншому світі, допомагають живим переносити тягар скорботи.

Що ж, нам із вами залишається лише дивуватися силі кохання і після цього допису постаратися поглянути на світ трохи іншими очима.