Смажені цукіні по-ікарійськи, або «марідакі»

Велику та яскраву етикетку з жирним написом «Блакитна зона» близько дев’яти років тому наклеїли на грецький острів Ікарія з легкої руки італійця Джанні Пе, бельгійця Мітчела Пулейна й американця Дена Бюттнера. Здавалося б, не так давно, однак туристи сьогодні летять до нього з усіх куточків планети, як оси на мед, прагнучи особисто переконатися в розхваленій у всіх світових медіа найвищій якості місцевого життя, а якщо зовсім уже пощастить, то взяти участь у розкритті великої таємниці довголіття його жителів. І це дивує. Адже будь-який більш-менш об’єктивний спостерігач із холодним розумом, який побував на цьому острові навіть тепер, у зеніті його слави, нічого особливо видатного в ньому не побачить — це в тому сенсі, що бувають острови й цікавіші, наприклад той самий Мае (Сейшели), Бора-Бора (Французька Полінезія) або Віті-Леву (архіпелаг Фіджі)…

Відверто кажучи, Ікарія — повна їхня протилежність: доволі дикий острів, зовсім незручний для прогулянок і практично позбавлений нормальних пляжів, та й діставатися до нього — ціла історія, одне слово, зовсім не те, що шукає в Греції середньостатистичний відпочивальник. Крім того, на Ікарії немає жодних примітних будівель, здатних зацікавити любителів архітектури, і є лише два чи три не надто вражаючі музеї та парочка дрібних художніх галерей. Тут не влаштовують грандіозних фестивалів, здатних привабити велику кількість музичних фанатів. Не цікавий цей острів і кінопродюсерам як потенційний майданчик для знімання блокбастерів із багатомільйонними бюджетами. То чому ж усі так поспішають побачити Ікарію, якщо не брати до уваги мої іронічні припущення, озвучені на самому початку цього неймовірно довгого абзацу?

У середині минулого століття під час громадянської війни в Греції острів заполонили комуністи (їх було понад десять тисяч осіб!), серед яких за збігом обставин виявилося чимало відомих поетів, письменників, композиторів, науковців. Вони переховувалися на Ікарії протягом кількох років, після чого острів почали величати «червоною скелею». Подейкують також, що саме завдяки їхній тривалій присутності жителі Ікарії почали інакше (осмисленіше, чи що) дивитися на такі поняття, як особиста свобода, творча індивідуальність, місцева ідентичність.

Так, це правда, що природа в багатьох частинах острова воістину «некерована» й постає в усій своїй неприборканій красі перед кожним, хто наважиться (і кому вистачить сил) сюди забратися, і це, мабуть, одна з найпомітніших рис острова, яка вирізняє його серед інших подібних місць у Греції.

Але що справді робить Ікарію абсолютно унікальною, то це незвичайні люди, які тут живуть. Тому що це вони — і тільки вони! — створили в собі, а заразом на всьому острові світ (космос, усесвіт, якщо хочете), який немов гігантський магніт притягує сюди натовпи туристів.

Що найбільше вражає в ікаріотах, то це їхня цілісність і самодостатність (це видно навіть з їхніх облич на численних фотографіях, якими повниться інтернет). Погодьтеся, у наше століття, що шалено змінюється й залишає людині дедалі менше особистого простору, у якому вона могла б замислитися над тим, хто вона й навіщо тут, це небачена розкіш.

Зараз я познайомлю вас із черговою стравою ікарійської кухні — смаженими цукіні, які місцеві називають «марідакі». За назвою «марідакі» стоїть маленька рибка маріда — Spicara smaris. На Ікарії її обкачують у борошні та смажать в оливковій олії. Те саме тамтешні господині роблять і з цукіні, нарізаними довгастими брусочками, що нагадують своїм виглядом (а мені іноді здається, що й смаком) марідакі, — звідси й назва. До речі, у нас назбиралося вже чимало рецептів зі згаданого острова. Але повірте, це зовсім не тому, що ми з Юлею також перебуваємо в активних пошуках секрету довголіття! Просто дуже смачно…

(розраховано на чотири-шість порцій)

Інгредієнти:

• 2 середні цукіні загальною вагою близько 800 грамів (видалити хвостики й нарізати брусочками завдовжки 8-10 см)
• 70 грамів дрібно натертого твердого овечого або козячого сиру
• 5-6 листочків свіжої м’яти (для подавання)
• 1 столова ложка з гіркою сушеної м’яти
• Пів склянки пшеничного борошна
• 300–400 мл рослинної олії (для смаження)
• Сіль

Приготування:

1. У мисці середнього розміру солимо цукіні, добре перемішуємо, а потім перекладаємо на решітку, розміщену над деком. Даємо постояти близько години, після чого промокаємо насухо паперовими рушниками.
2. У невеликій пласкій мисці змішуємо пів склянки борошна й сушену м’яту.
3. У важкій сковороді середнього розміру (для великої сковороди знадобиться надто багато рослинної олії) нагріваємо 300-400 мл олії. Коли олія добре розігріється, з усіх боків обкачуємо в борошняній суміші брусочки цукіні й смажимо в олії протягом 5-6 хвилин, поки вони не стануть хрумкими та не набудуть золотистого відтінку. Робити це доведеться в кілька заходів, а готові брусочки цукіні слід викладати на тарілку, застелену паперовими рушниками.
4. Коли всі цукіні будуть посмажені, перекладаємо їх на сервірувальне блюдо, посипаємо сиром і прикрашаємо листочками м’яти.
5. Одразу ж подаємо до столу.