Усе про спеції. Гвоздика. Частина I

Спеція гвоздика — це ще нерозкриті й добре висушені коричневі бутони квітів гвоздикового дерева з родини Миртових, або, за латинізованою ботанічною класифікацією, Syzygium aromaticum. Батьківщиною цієї рослини є острови Малуку, інакше Молуккські острови (Індонезія), а використовують її переважно для виробництва згаданої спеції. Гвоздика доступна впродовж усього календарного року й залежно від пори року надходить на ринок із країн різних кліматичних поясів.

Гвоздикове дерево вічнозелене й виростає до 8–12 метрів заввишки, має велике листя та фіолетові квіти, згруповані в кластери. Квіткові бутони спочатку мають блідий відтінок, поступово зеленіють, а коли настає час збирати врожай, стають яскраво-червоними. Під час збирання бутони сягають 1,5–2 см завдовжки й складаються з видовженої чашечки, що закінчується чотирма чашолистками, і чотирьох нерозкритих пелюсток, які утворюють у центрі бутона маленьку кульку.

За сильний аромат гвоздичних бутонів передусім відповідає евгенол. Гідродистиляція або парова дистиляція дають змогу отримати гвоздичну ефірну олію, у якій евгенол є основним, але не єдиним компонентом. Його частка залежить від сировини та способу екстракції; для отримання очищеного евгенолу потрібні додаткові стадії відокремлення й очищення.

До інших важливих хімічних компонентів, які виділяють із бутонів гвоздики, належать ацетилевгенол, бета-каріофілен, ванілін, кратеголова кислота, різні таніни (як-от бікорнін, галотанінова кислота, метилсаліцилат), а також флавоноїди: евгенін, кемпферол, рамнетин та евгенетин.

Евгенол є дуже токсичною речовиною навіть у малих кількостях. Наприклад, лише 5–10 мл евгенолу можуть призвести до фатальних наслідків, якщо таку кількість проковтне дворічна дитина.

У третьому столітті до нашої ери при китайському імператорському дворі династії Хань існував суворий протокол, за яким кожен придворний або закордонний гість, якому випадала честь бути запрошеним на аудієнцію з імператором, мав перед цим жувати бутони гвоздики, освіжаючи в такий спосіб ротову порожнину.

До першого століття нашої ери ця спеція дісталася Римської імперії й була описана у творах Плінія Старшого.

Утім, перша чітко датована археологічна знахідка гвоздики виявилася істотно старшою за будь-яку письмову згадку про неї. Наприклад, дві такі знахідки виявили в давньому морському порту Шрі-Ланки, і їхній вік сягає трьох тисяч років! Раніше спецію, схожу на бутони гвоздики, знайшли в Сирії та датували 1700-ми роками до нашої ери, однак у цьому випадку вчені не мали цілковитої впевненості в правильності її ідентифікації.

У середні віки гвоздикою торгували переважно оманські мореплавці й купці, перевозячи її зі Шрі-Ланки на материк, а також до Північної Африки.

До недавнього часу гвоздику вирощували лише на Молуккських островах (історично їх називали ще «Островами прянощів»), а саме: Бакані, Маклані, Моті, Тернате й Тідоре. Багато вчених-ботаніків переконані, що гвоздикові дерева є найстарішими на планеті. На острові Тернате їх називають «афо». Багато афо мають понад 400 років. Туристам, які приїздять на Шрі-Ланку, місцеві гіди люблять розповідати історію про те, як французький підданий, агроном і ботанік П’єр Пуавр 1770 року, перебуваючи на островах, викрав кілька насінин гвоздикового дерева й перевіз їх на французький Маврикій. Звідти вони потрапили на Занзібар, який нині вважається найбільшим виробником популярної спеції. Наскільки правдива ця історія, на жаль, судити не можу. За що купив, за те й продаю. ))

Поки гвоздикові дерева вирощували на Молуккських островах, гвоздику продавали у вигляді олії, експорт якої був обмежений. У сімнадцятому столітті Голландська Ост-Індійська компанія намагалася монополізувати торгівлю гвоздикою, як раніше зробила з мускатним горіхом. Однак через те, що гвоздикові дерева росли по всьому індонезійському острівному архіпелагу, повністю здійснити це їй так і не вдалося — лише частково.

(далі буде)