Усе про спеції. Кардамон. Частина друга

Слово «кардамон» або «кардамом» походить від латинського cardamomum, а воно, своєю чергою, стало наслідком латинізації грецького καρδάμωμον (вимовляється як «кардамомон») — складного терміна, що об’єднує два також грецькі слова: ἄμωμον (звучить як «амомон» і, ймовірно, означає один із різновидів індійської спеції) та κάρδαμον (вимовляється як «кардамон» і означає «крес-салат»).

Найдавнішою формою вживання останнього вважається мікенське (найдавніший із відомих різновидів грецької мови) «кадамія», виявлене археологами на табличці «Спеція» серед інших палацових архівів у Будинку сфінксів.

Сучасна родова назва кардамону Elettaria походить від кореня ēlam, що має стосунок до дравідійських мов (поширені на території Індійського субконтиненту). Своїм походженням вона завдячує тамільському варіанту назви кардамону. Виробництво кардамону в Індії почалося дуже й дуже давно, і в санскритських текстах цю спецію можна зустріти під назвою «Ела». Цілющі властивості кардамону були добре відомі вавилонянам та ассирійцям. Великий попит на кардамон сприяв відкриттю вже у третьому тисячолітті до нашої ери торговельних шляхів, що пролягали через багато країн, зокрема Західну Азію та весь Середземноморський світ.

Більшість таких маршрутів пролягала через Перську затоку, і їх контролював Дільмун (так у глибоку давнину називали острів Бахрейн — нині Королівство Бахрейн). Давні вважали Дільмун колискою людства. У давні часи там існувала цивілізація, яку часто згадували в шумеро-аккадській міфології, а пізніше — в месопотамській торговельній документації. Про Дільмун розповідається у знаменитому аккадському епосі «Гільгамеш», а шумери називали цей острів не інакше як «Місцем висхідного сонця» або «Землею життя».

Давні греки також не приховували свого захоплення цією спецією. Так, наприклад, відомі давньогрецькі лікарі Педаній Діоскорид і Гіппократ усіляко звеличували лікувальні властивості кардамону, особливо відзначаючи його користь для травлення.

Судячи з попиту та високих цін у Давній Греції й Римі, кардамон на ті часи був дорогим задоволенням, доступним далеко не всім. Тим паче, що експорт цієї спеції з Александрії тривалий час був заборонений — принаймні до другого століття нашої ери. У Середньовіччі основним імпортером кардамону до Західної Європи стала Венеція. Вона ж ввозила на європейський континент перець, гвоздику й корицю, які вимінювала у левантійських купців на сіль і м’ясні вироби. Пізніше, у шістнадцятому столітті, венеціанську монополію на торгівлю згаданими спеціями зруйнували португальські мореплавці, які на той час захопили частину західного узбережжя Індії. Утім, справжній інтерес до спецій, зокрема кардамону, прокинувся в європейців лише на початку дев’ятнадцятого століття.

Згідно з британськими статистичними даними, уже 1873 та 1984 року острів Цейлон (нині Шрі-Ланка) постачав до Європи близько 9000 фунтів кардамону щороку. 1877 року ця цифра збільшилася до 11 108 фунтів, 1879 року — до 17 732 фунтів, а 1881 року — до 23 127 фунтів! 1903 року на Цейлоні європейські землевласники культивували понад 1600 гектарів Elettaria cardamomum.

У колоніальному тубільному князівстві (раніше королівстві) Траванкор, розташованому в південно-західній частині Індії, на той час виробляли майже стільки ж кардамону, скільки й на Цейлоні.

Урожайність плантацій кардамону в Майсурі, південній частині індійського штату Карнатака, становила в першій половині двадцятого століття 200 000 фунтів на рік (тобто понад 90 тонн). І це в той час, коли основну частину кардамону вирощували в Кадурі (той самий штат Карнатака).

(далі буде)