Як ідеально приготувати баклажани. Частина перша

Ця ягода — так-так, це ягода, хоча в кулінарії її й заведено називати овочем, — у приготуванні може виявитися зовсім непростим завданням. Але щойно ви навчитеся правильно розв’язувати останнє, ми гарантуємо: ви закохаєтеся в баклажани й із приходом літа аж до найглибшої осені намагатиметеся приготувати з ними якомога більше страв. А вибір у цьому разі — уже повірте мені на слово! — є, і чималий. Щоб знайти докази цього мого твердження, зовсім необов’язково кудись далеко ходити: достатньо поритися в архівних матеріалах нашого блогу, і ви знайдете якщо не сотню, то вже точно не один десяток рецептів із використанням цього воістину розкішного дару південних широт. Причина такої кількості рецептів із баклажанами проста й полягає вона не лише в тому, що, як ви вже, напевно, здогадалися, і я, і Юля просто обожнюємо цю ягоду з родини пасльонових (чи все-таки овоч?), а й у тому, що баклажани здавна мають ґрунтовну популярність у більшості регіонів Азії, Північній Африці, Південній Європі, а з появою в Америці безлічі колоністів зі Старого Світу — і на цьому величезному континенті.

Але спочатку коротка довідка. Історія не залишила нам жодних чітких указівок щодо точного місця народження баклажанів, але, судячи з усього, головними претендентами на цю роль можна вважати Індію, Південну Азію, Африку та Близький Схід. Саме в цих краях вони традиційно росли (і ростуть сьогодні) в дикому вигляді споконвіку.

Водночас достеменно відомо, що першими культивувати баклажани почали індуси, і сталася ця знаменна для світової кулінарії подія ні багато ні мало півтори тисячі років тому — принаймні численні свідчення цього можна знайти в старовинних санскритських текстах. Трохи пізніше (а деякі історики вважають, що майже одночасно) баклажани почали вирощувати й у Китаї. У «Куймін Яшу», одному з найкраще збережених давньокитайських текстів про сільське господарство, написаному в період правління Північної Вей (завершеному 544 року), серед іншого згадано й особливості вирощування баклажанів у відкритому ґрунті.

Численні згадки баклажана під різними назвами арабами й жителями Північної Африки свідчать про те, що в десятому-дванадцятому століттях баклажани культивували на землях більшої частини Середземномор’я. До речі, як випливає з деяких середньовічних документів, написаних каталонською та іспанською мовами, саме араби першими познайомили європейців із цим овочем, коли у восьмому столітті захопили частину Іберійського півострова й заснували там Андалузький халіфат.

Громадяни Римської імперії величали баклажан «mela insane», що перекладається з латини як «яблуко безумства», давньоперською цей овоч називали «аль-бадинджан», а арабською згодом — «базинджан». Наше слово «баклажан», найімовірніше, потрапило до нас із турецької мови, де воно звучить як «патлиджан».

У середньовічній Європі, починаючи з п’ятнадцятого століття, садівники вирощували баклажани в ботанічних садах і приватних оранжереях не для того, щоб потім уживати їх у їжу, а через химерну форму й колір, а також гладеньку та блискучу шкірку. Через спорідненість баклажана з пасльоновими його плоди тривалий час вважали надзвичайно отруйними, тому їсти їх тут почали значно пізніше — лише наприкінці дев’ятнадцятого століття.

(продовження буде)