Про найщасливіших людей на планеті замовте слово. Частина друга

У другій частині нашої історії про найщасливіших людей на планеті ми продовжуємо незвичайну розповідь шведського письменника й журналіста Карла-Йони Карлсона, який живе в Нью-Йорку:

«На жаль, але все це починається ще із самого раннього віку. Маленьких дітей намагаються вберегти від негативних емоцій, ніби нещастя — це якась небезпечна хвороба, яку вони не здатні витримати. Замість того щоб навчати наших дітей справлятися з усіма життєвими труднощами, що виникають у них, зокрема й тими, які спричиняють відсутність психологічного комфорту, ми поводимося з ними наче з крихкими створіннями, які не можуть самі орієнтуватися в потоці негативних ситуацій, що постійно виникають.

За останні два чи три десятиліття наші діти поступово перемістилися зі світу, де потрібно було ставати самостійними й сильними, у світ ібупрофену, антибактеріального крему та м’яких матраців, де їх годують дієтичною їжею, а також розповідями про їхню винятковість і невіддільне право на щастя.

Унаслідок цього в нас неминуче починає розвиватися нетерпимість до будь-якого дискомфорту, а відчуття страждання сприймається нами як щось необов’язкове, що заважає в житті… або навіть як безумовний доказ певної розумової вади.

Пам’ятаю, коли в мене з’явилися перші справжні життєві проблеми (від мене пішла кохана людина), і я, передбачувано засмутившись, попрямував до книжкового магазину купити своє перше чтиво із самовиховання з категорії «Невигадане: Життя». Як і більшість подібних книжок, та, що першою потрапила мені до рук, привернула мою увагу яскравою обкладинкою, на якій красувалася цілком безтурботна й усміхнена фізіономія молодого чоловіка з ідеально зализаною зачіскою (остання, за задумом авторів, очевидно, мала створювати в мене враження довірливої аури)…

Вам не терпиться дізнатися, що я почерпнув зі згаданої книжки? А будь ласка! Прокидайся з усмішкою. Завжди звертай увагу на людей, які тебе оточують. Практикуй діафрагмальне (воно ж — черевне) дихання для відновлення пульсу.

Що ж, мабуть, дам змогу трохи попрацювати вашій уяві й уявити, як наступного дня після прочитання цього «шедевра» я мотаюся Стокгольмом із судомно сіпливою усмішкою на обличчі, з уривчастим і хрипким (як у загнаного коня) диханням, а також із вказівним пальцем, прилиплим до передньої поверхні передпліччя, і, нарешті, з виряченими очима, що невідривно проводжають кожного перехожого, який іде повз мене.

Ну і як, на вашу думку, я почуватимуся після такого, з дозволу сказати, аутотренінгу? Правильно, як лайно! Тому що саме таким мене бачать ті, хто написав цю книжку. А треба було мені (усього лише!) щиро погорювати, як і годиться в таких випадках, через втрату коханої і… починати нове життя.

Розкручений донесхочу маховик постійної самоопіки й завченого позитиву поступово перетворює шведів на націю угодовства. Ми робимо це лише для того, щоб зробити одне одному приємне.

Мій колишній однокурсник і співмешканець у гуртожитку, веселун і великий жартівник по життю, часто передражнював нас, шведських студентів, точніше зовнішні прояви наших взаємин. Річ у тім, що представники нашого братства в розмовах між собою часто й традиційно кивали одне одному, а також постійно підтакували, ніби намагаючись усіма можливими способами (мімікою, жестами, вигуками) показати співрозмовникові, наскільки глибоко вони його розуміли й підтримували. Збоку це справді мало комічний вигляд — можна лише уявити, наскільки наше внутрішнє ставлення до сказаного могло різнитися з тими умовностями, якими була сповнена наша нерідко лицемірна за своєю суттю поведінка.

Я не впевнений, що нас, шведів, обов’язково потрібно в чомусь звинувачувати у зв’язку зі сказаним. Зрештою, нам упродовж усього життя обіцяють щастя (це щось на кшталт державної ідеології!), і саме тому впродовж усього життя ми до нього прагнемо. Ми шукаємо його в усіх (без винятку!) вчинках наших батьків. Ми з нетерпінням очікуємо його від дій наших партнерів по бізнесу. Ми намагаємося вгадати ті самі мотиви навіть у наказах наших керівників по службі або в рішеннях Риксдагу.

Одного разу я запитав свою бабусю, чому вона вийшла заміж за діда, і зі здивуванням почув у відповідь: «Ну… у нього водилися грошенята, і він був зовсім непоганий у своїй роботі». Як далеко це щире зізнання від будь-якої діснеївської історії про кохання! Дитинство бабусі припало на Другу світову війну, і тому щастям для неї завжди були стабільність і безпека. Хоча між нею й дідом ніколи не було кохання, вона навіть не думала подавати на розлучення. Так живуть сьогодні 50% усіх шведів.

Іноді мені здається, що всім нам час змінюватися, а це означає — дивитися на життя «широко розплющеними очима»!