Паста ригатоні із соусом араб’ята та пармезаном

З перших же рядків цього допису зізнаюся чесно: я — людина, яка легко прив’язується й глибоко залежна. Варто мені повторити чийсь поганий приклад, за дружньою намовою або ж просто через мою вроджену непомірну цікавість до всього, що пов’язане з життям у найширшому розумінні цього слова, здатний із часом стати моєю згубною звичкою, я цілком легко й безтурботно переступаю цю межу. Так було в мене з курінням: спробувавши лише один раз, що таке сигарета (пам’ятаю, наче зараз, — це була батькова «Шипка») у свої неповні десять років у колі таких самих малолітніх придурків, я на цілих 43 роки став завзятим курцем. Страшно подумати, скільки я викурив цієї зовсім непотрібної людині, абсолютно в усіх сенсах, світло-коричневої речовини! Ось уже 10 років, як я, слава Богу, цього не роблю. А візьмімо алкоголь, із ним мене познайомили в тому самому віці: тут проблема була не в самому продукті — нічого поганого в помірному вживанні вина й навіть міцніших напоїв, звичайно ж, немає! — а в тому, «що» я пив і, головне, «як» я це пив. Мало того, що наша славна тодішня вітчизна, я маю на увазі СРСР, постаралася сповна, щоб познайомити мене з усіма видами алкогольних отруєнь, починаючи з Алжирського й Солнцедара та закінчуючи «колінвалом» (була така дуже специфічна горілка — диво радянського хімпрому), у процесі я ще власноруч перепробував усі інші варіанти, щедро пропоновані радянською дійсністю. Моя невтомна тяга до дослідницької діяльності провела мене турботливою материнською рукою через: бовтанку з Поморину й легендарного одеколону Потрійний; спирт, абсорбований на хліб із шевського крему; спирт, видобутий за допомогою дриля з клею БФ-86, і багато іншого… — подробиці я тут опускаю, щадячи вашу неготову до них уяву й почуття.

Серед довгого переліку моїх залежностей, що викликає повагу в будь-якого неупередженого читача, як шкідливих, так і не дуже, осібно стоїть любов до макаронів. Тут я не зможу впевнено стверджувати, коли все це почалося, бо в дитинстві ставився до макаронів досить байдуже або навіть, правильніше сказати, холодно. Я лише припускаю, що подібне негативне ставлення до макаронів не в останню чергу пов’язане з поширеною у 60-х стравою — «макарони по-флотськи з томатом». Щоб вам була зрозуміліша чуттєва глибина зв’язку між мною та згаданою стравою, скажу коротко: я ненавидів її всіма фібрами своєї дитячої душі. Тільки вже помітно пізніше, коли в країні почали виробляти спагеті, сталося це десь наприкінці 70-х років минулого століття, якщо не помиляюся, а я почав вести «осілий» спосіб життя, тобто обзавівся родиною, я закохався в пасту. Це було, звичайно, жалюгідною радянською подобою однойменного італійського продукту. За італійськими нормами звичайну суху пасту справді виробляють із борошна твердих сортів пшениці, тоді як для свіжої, яєчної та спеціальної пасти існують окремі правила. Тверду пшеницю вирощували й вирощують в Україні, хоча її посіви завжди були значно скромнішими за посіви м’якої, а якість конкретних макаронів залежить не лише від сорту зерна, а й від помелу, рецептури, замішування та сушіння.

Але повернімося в мої солодкі 70-ті… тоді ще, зі зрозумілої причини, я не розумів різниці між нашими спагеті та справжньою італійською пастою, проте ці самі спагеті я міг їсти буквально щодня замість обіду й вечері, що практично й робив. Пам’ятається, до спагеті в мене традиційно йшли голландський сир і краснодарський соус — до речі, цілком прийнятне поєднання. Краснодарський соус через свій ніжний солодкуватий смак вважався тоді одним із найкращих томатних соусів — і справді був зовсім непоганий, а за пальмову олію в сирі могли без другого слова посадити, тож ніхто навіть не знав, що так можна робити… Так, у цьому сенсі в СРСР усе було правильно влаштовано.

Я й тепер є затятим фаном усіх видів пасти, я й тепер готовий їсти її щодня замість обіду й вечері, але от біда, не можу собі цього дозволити… на жаль, набираю вагу. Видно, десь у чомусь я завинив перед Богом, якщо він відбирає в мене все найдорожче, усе, бо до цього гастрономічного списку потрапило ще чимало різних дорогих моєму шлунку дрібничок. ))

Ригатоні — один із найзручніших для приготування й комфортних для їжі видів пасти, як на мій не надто професійний погляд. Тому сильно перевантажувати її складними соусами немає жодного сенсу. Приготуйте простий, як намазати хліб маслом, гострий соус араб’ята, італійці недарма прозвали його «сердитим», відваріть ригатоні, змішайте й посипте пармезаном — ось і все, що вам знадобиться для легкого й ситного обіду.

(на 2 порції)

Інгредієнти:

• 200 грамів пасти ригатоні
• 1 столова ложка вершкового масла
• 200 мл соусу араб’ята
• 50 грамів грубо натертого пармезану
• Сіль

Приготування:

1. Спочатку приготуємо соус араб’ята за нашим рецептом.
2. Потім відварюємо ригатоні, як зазначено в інструкції на упаковці. Коли будуть готові, солимо, заправляємо маслом і розкладаємо по тарілках.
3. Викладаємо зверху соус араб’ята, посипаємо сиром і подаємо до столу гарячими.