Гоголь-моголь для принца Уельського

Так уже сталося, що моєю мамою була бабуся. У дитинстві я ріс слабким і дуже хворобливим хлопчиком — навіть не пригадаю недуг, які оминули б мене. Кашлюк, вітрянка, кір, стригучий лишай, нескінченні виснажливі ангіни та грипи, бронхоаденіт… — усе це й багато іншого, що я, напевно, уже ґрунтовно призабув, і не дивно, скільки часу минуло, майже не розлучалося зі мною, чергувалося в непередбачуваному порядку й переслідувало років до дванадцяти. Дійшло до того, що в якийсь момент від нескінченних хвороб і слабкості все моє тіло вкрилося блідо-фіолетовими синцями, і лікарі сказали моєму батькові: «Якщо не відвезете дитину в гори, до чистого повітря, то на неї чекає туберкульоз, а там — скільки їй Бог відміряв…» Можливо, сьогодні така медична рекомендація прозвучала б дивно, але на початку шістдесятих це було звичною справою: хоч країна й була велика, та перетнути ці вісім-десять тисяч кілометрів навпростець від краю до краю коштувало б вам якихось 100 рублів. До того ж за тодішнього рівня розвитку радянської фармакології, коли перелік усіх ліків можна було порахувати на пальцях — аспірин, тетрациклін, но-шпа, люголь, стрептоцид, валеріана, магнезія… нічого не забув? — найкращими засобами для відновлення похитнутого здоров’я вважали сонце, море, чисте повітря й добре харчування. Мене тоді справді відвезли в гори — на Кавказ. Це був Зангезур, батьківщина мого дідуся, де в лісі біля швидкого гірського струмка з холодною й солодкою на смак водою батьки поставили намет і де я прожив цілих пів року… Дивовижний то був час, я пам’ятаю його якимись фотографічними уривками, ніби в моїй пам’яті з характерним клацанням на мить відкривається діафрагма, адже мені тоді було лише п’ять років. Клац — високі сосни й глибокі земляні запахи з яскравою домішкою диму багаття, яким я просяк наскрізь. Клац — моя вірменська прабабуся в темній довгій сукні з монетами, що обрамляють гарне обличчя, щось говорить найдавнішою мовою у світі. Клац — батько, який регоче, а я біжу за ним між деревами. Клац — джерело біля підніжжя скелі, вершину якої, навіть якщо дуже довго дивитися вгору, усе одно не побачити. Через два роки після цього тато з мамою розлучилися…

Одне слово, якщо добре розібратися, то помітну частину свого дитинства я провів удома, частіше в ліжку під ковдрою, із термометром під пахвою та книжкою в руках. Увесь цей час зі мною провозилася моя бабуся, уроджена Парасковія Митрофанівна Купченко, людина надзвичайної доброти й милосердя — це стосувалося не лише мене, а всіх і всього, що оточувало її в житті. Ніколи не забуду, як ми з нею гуляли: під час таких прогулянок через сильну слабкість я швидко й часто втомлювався та зупинявся. Вона терпляче чекала. «Сядь, посиди, серденько, — ласкаво заспокоювала вона мене, даючи зрозуміти, що не сердиться через ці нескінченні зупинки. — Нам із тобою нікуди поспішати…» А ще вона дуже кумедно мене годувала. Оскільки я майже нічого не їв, а якщо мене змушували, то справа іноді доходила до блювання, бабуся Паша вигадувала різні хитрощі, щоб я бодай щось з’їв. Наприклад, вона нарізала хліб із маслом маленькими квадратиками, і ми уявляли, що це ворожа армія, з якою я маю розправитися. «Раз, солдатику, два, солдатику…» — примовляла вона, підносячи до мого рота чергові шматочки хліба.

Насправді я любив усе, що готувала моя бабуся. Ах, які розкішні борщі на яловичих цукрових кістках із чорносливом і шкварками вона варила! На третій або четвертий день такий борщ ставав тим, що, як я свято вірив, не зовсім розуміючи тоді значення цих біблійних слів, і є нектаром та амброзією — їжею небесних ангелів. А які котлети потрапляли до мене на тарілку з її сковороди — щедро приправлені часником, круто замішані на грубо посіченій цибулі! А печеня зі свининою та картоплею в томатному соусі, а ароматний курячий бульйон із петрушкою та грінками, а смажені на вершковому маслі телячі мізки, а крихкі трубочки з ніжним білковим кремом, а наполеон із заварним кремом, що танув у роті… Господи, Ти ж знаєш, що я нічого не вигадую, як же все це було смачно!

Черговим і улюбленим бабусиним витвором був гоголь-моголь. Якщо добре погуглити, то навряд чи ви знайдете єдине визначення цієї страви. Та й чи страва це? Думається мені, що гоголь-моголь, простіше кажучи — збите яйце, існував так само довго, як існують курка-несучка й людина. Бабуся готувала гоголь-моголь саме так, як я любив найбільше: добре вінчиком, вручну, збивала із цукром яєчний білок і посипала стружкою з гіркого шоколаду, який у ті часи продавали шматками й коштував він шалені гроші — цілих 10 рублів за кіло! За любов до цієї страви бабуся чомусь прозвала мене принцом Уельським. Який тут зв’язок, я лише здогадуюся, але, можливо, вам це стане зрозумілішим, коли ви приготуєте гоголь-моголь — просто, як клацнути двома пальцями.

Інгредієнти:

• 1 яєчний білок (яйце має бути великим)
• 1 столова ложка цукру-піску
• 1 пакетик, або 10 грамів, цукру з ваніллю
• 2–3 краплі лимонного соку
• Половина столової ложки гіркого темного шоколаду (натерти стружкою)

Приготування:

1. У невеликій мисці міксером збиваємо білок із лимонним соком до м’яких піків і, підсипаючи ложкою цукор, продовжуємо збивати до високих і щільних піків.
2. Викладаємо в десертну тарілку, посипаємо шоколадною стружкою та їмо!