Історія прошуто. Частина третя

Ну, а тепер перейдемо до іншого, не менш відомого, ніж пармське прошуто, різновиду crudo (сиров’яленої шинки) — «Prosciutto di San Daniele PDO», або прошуто із Сан-Даніеле, розташованого на самому північному краю Апеннінського півострова в регіоні Фріулі-Венеція-Джулія. Не так давно на цій землі провели археологічні розкопки й виявили численні рештки свиней, які були одомашнені та використовувалися в їжу ще в протоісторичний період — десь між одинадцятим і восьмим століттями до нашої ери. Згадана знахідка свідчила про те, що свинарство в цих місцях не припиняло активно розвиватися й у ранньому Середньовіччі. Сьогодні у Фріулі споживання свинини досягло свого піку й популярне як ніколи.

Більшою частиною свого економічного успіху й процвітання Сан-Даніеле завдячує тому факту, що протягом понад семи століть це невелике провінційне містечко було патріаршою вотчиною. Саме патріарх наділив жителів Сан-Даніеле привілеєм мати власний продовольчий ринок. Найдавніші свідчення існування тут такого ринку датуються 1063 роком. Це право було підтверджене 1232 року указом Фредеріка Другого, імператора Священної Римської імперії, короля римлян, короля Сицилії та Єрусалима.

Дух підприємництва й творчого підходу до будь-якої справи, а також постійний потяг до новаторства не були чимось новонабутим для жителів цього міста. Насправді історія торговельних відносин Сан-Даніеле з навколишнім світом має значно давніше коріння. Історики встановили, що саме завдяки фермерам цього регіону, а отже й Сан-Даніеле, такі міста, як Аквілея (колись великий торговельний центр Римської імперії) та Венеція, регулярно постачалися одним із найкращих прошуто в Італії.

Фріульський лікар і вчений Ієремія Сімеоні у своїй книзі «De Conservanda Sanitate» (з латинської — «Для збереження здоров’я»), що побачила світ 1453 року, хоча й підкреслював, що м’ясо є важким для перетравлення продуктом, проте зазначав, що місцеві селяни «виготовляють дуже смачне солоне м’ясо, яке подають у вигляді hors d’oeuvres». Це було явною вказівкою на шинку.

У 1533 році Помпоній Амальтео, відомий італійський художник венеційської школи, отримав велике замовлення на розпис стелі в церкві Святого Іоанна в Броло (місто в Джемона-дель-Фріулі). Тоді це коштувало чималих грошей, і подібні витрати могли собі дозволити лише багаті комуни, які й становили в той період населення Фріулі.

А ось іще один дещо іронічний приклад того, наскільки популярним було прошуто із Сан-Даніеле в Середньовіччі й, відповідно, наскільки прибутковим було його виробництво. У хроніках католицької церкви часів екуменічного собору в Тренті (1545–1563 рр.) серед бухгалтерських звітів можна зустріти інформацію про те, що прелати, які зібралися на згаданий собор, з’їли «шістдесят чотири штуки прошуто, перевезених мулами із Сан-Даніеле до Трента», а також що «дванадцять із них були даровані патріархом Аквілеї». Зазначений документ датований 1 липня 1563 року.

Відомо, що навіть офіцери армії Наполеона, знаючи про цінність прошуто із Сан-Даніеле, під час свого перебування в Італії вивезли із цього міста не лише безцінні фоліанти з Biblioteca Guarneriana, а й велику кількість місцевої сиров’яленої шинки.

Будівництво дороги Via Concordiense через Альпи зробило раніше недоступні для великого транспорту проходи Тарвізіо й Монте-Кроче-Карніко відкритими для перевезення продуктів та інших вантажів. Цим не забарилися скористатися виробники прошуто в Сан-Даніеле. Вони почали задовольняти потреби багатьох королівських дворів Європи в якісній шинці.

Інтерес до прошуто разом із популярністю цього маловідомого в Центральній Європі м’ясного продукту почав зростати.

(далі буде)