Кава: трохи історії та корисних відомостей про її переваги й недоліки. Частина перша

Кавова рослина, яку виявили в Ефіопії в одинадцятому столітті, мала білу квітку з характерним запахом жасмину й червоний, схожий на маленьку вишеньку плід.

У ті далекі часи листя кавової рослини кип’ятили у воді й вважали, що отриманий настій має лікувальні властивості. Слава про каву доволі швидко поширилася серед народів сусідніх країн, і її багатовікова подорож лише починалася. Назва «кава» походить через європейські мови й турецьке kahve від арабського qahwa.

Насамперед з ефіопською кавою познайомилися жителі Аравійського півострова — араби. У середині чотирнадцятого століття культивування кавових дерев дійшло до Ємену, і там упродовж майже трьохсот років її пили за рецептом, винайденим в Ефіопії. Клімат Ємену й родючий ґрунт сприяли створенню ідеальних умов для збирання багатих урожаїв цього фрукта.

Стамбул познайомився із чудовим напоєм аж у 1555 році під час правління султана Сулеймана Пишного.

Дякувати за це турки мають Осман-паші Оздеміроглу, синові мамлюка-черкеса та знатної арабської жінки, який у той період був губернатором Ємену й пристрастився до кави, перебуваючи близько двох років у цій країні.

Кухарі султанської кухні відкрили новий метод приготування кави: зерна обсмажували на вогні, ретельно подрібнювали й повільно готували з водою на ледь жевріючому деревному вугіллі у спеціальному мідному посуді з вузькою шийкою — чи не тому ми сьогодні називаємо його «туркою»? Завдяки новому способу заварювання, який не лише розкрив справжній аромат кавового напою, а й став зразком для наслідування практично в усьому світі на кілька століть уперед, кава з Туреччини семимильними кроками вирушила в мандрівку планетою.

Кава стала невіддільною частиною султанської кухні й мала велику популярність при турецькому дворі. Посаду головного султанського кавовара — «кахведжибаші» — додали до списку палацової челяді. Обов’язок головного з варіння кави полягав у тому, щоб якнайкраще приготувати цей напій для султана. Крім того, до його обов’язкових якостей належали лояльність і здатність зберігати секрети. Історія Османської імперії знає кількох кахведжибаші, які змогли дослужитися до найвищої посади великого візира султана.

Згодом традиція пити каву перекочувала з палацу до величних маєтків турецької знаті, а звідти — до осель звичайних людей. Жителі Стамбула швидко закохалися в цей напій, і кава стала невіддільною частиною турецького етикету. Її зерна купували сирими, обсмажували вдома на сковороді, а потім подрібнювали у ступі товкачиком. Варили каву у вже згаданих турках, які тут називали «джезве» — до речі, в Одесі, де я навчався в університеті наприкінці сімдесятих років, їх теж так називали.

Європейці вперше спробували каву у 1615 році, коли венеційські купці, познайомившись із напоєм у Стамбулі, повезли його із собою на батьківщину. Спочатку гарячу каву продавали на вулицях торговці лимонадом, але у 1645 році в Італії відкрилася перша кав’ярня. Такі заклади невдовзі почали з’являтися, наче гриби, по всій країні й так само, як це відбувалося в багатьох інших країнах, слугували майданчиками для людей із найрізноманітніших верств суспільства — особливо для художників і студентів, — де ті збиралися разом і спілкувалися.

Мандрівники, які відкрили для себе каву під час перебування у Стамбулі, звеличували неперевершений смак напою в листах, що надсилали додому. У 1644 році перші кавові зерна разом з апаратом для приготування й подавання кави доставив до Марселя французький посол у Стамбулі, месьє Франсуа де ла Рок.

(далі буде)