Кава: трохи історії та корисних відомостей про її переваги й недоліки. Частина друга

У 1660 році торговці з Марселя, які часто бували в Туреччині, зокрема у Стамбулі, й пристрастилися до чарівного напою, уперше скуштованого саме там, почали спочатку потроху, а потім дедалі частіше й у більших кількостях імпортувати каву до рідного міста. Так вони не лише привчали марсельців до нової традиції, що ставала дедалі моднішою, а й задовольняли їхні зростаючі потреби в кавових зернах. Les tout premiers cafés почали відкривати в цьому портовому місті ще у 1671 році. Спочатку вони обслуговували торговців і мандрівників, але невдовзі стали популярними серед містян з усіх верств суспільства.

Париж познайомився з кавою у 1669 році завдяки кизляр-азі — головному євнуху — Хосохбету Нюктедану Сулейману, якого турецький султан Мехмед IV відправив своїм послом до двору короля Франції Людовика XIV. Серед продуктів, які османський посол привіз до Парижа, було кілька мішків кави, яку він описав французькій придворній аристократії як «диво з див».

Сулейман-ага швидко став улюбленцем паризького вищого товариства. Багато представників місцевої аристократії вважали за велику честь бути запрошеними до його дому, щоб розділити з ним чашечку турецької кави. Тим більше що цей дотепний від природи чоловік завжди мав у запасі захопливі історії й веселі жарти. За кавовим столом посол розповідав гостям незліченні легенди й правдиві історії на теми, пов’язані з кавою, за що, до речі, ще в Туреччині отримав прізвисько «Хосохбет», тобто «оповідач».

Перша справжня кав’ярня в Парижі, Café de Procope («Кафе Прокоп»), відкрилася у 1686 році. Невдовзі вона стала улюбленим місцем дозвілля багатьох літераторів. Її відвідували відомі поети, драматурги, актори й музиканти. Знамениті особистості того часу, як-от Руссо, Дідро й Вольтер, були просто зачаровані якістю кавового напою в цьому закладі. Наслідуючи традицію, започатковану Café de Procope, такі кав’ярні почали масово відкриватися практично в кожному районі Парижа.

1683 рік ознаменував завершення Другої облоги Відня. Коли турки відступили, вони залишили в покинутому таборі багато припасів, серед яких були худоба, зерно й близько п’ятисот мішків, наповнених дивними великими зернами світло-коричневого кольору. Віденці не мали уявлення, що робити з таємничим вмістом мішків. Один віденський капітан заявив, що кавові зерна були кормом для верблюдів, і вирішив скинути мішки в Дунай.

Звістка про мішки з таємничим продуктом дійшла до вух джентльмена на ім’я Георг Франц Кульчицький, який до того багато років жив серед турків, а під час згаданої облоги був шпигуном австрійців. Оскільки він чудово знав, що саме міститься в мішках, то — звісно, не без частки лукавства — попросив передати йому мішки з «нікому не потрібними зернами» як плату за успішні послуги австрійцям під час облоги.

Трохи згодом Кульчицький почав продавати жителям Відня маленькі чашечки турецької кави. Спершу він робив це, переходячи від дверей до дверей, а потім — у великому наметі, який відкрив для всіх охочих познайомитися з незвичайним напоєм. Невдовзі він навчив містян самостійно готувати напій і насолоджуватися його чудовим ароматом. Так Відень познайомився з кавою.

Віденські кав’ярні, що відкрилися в цей період, стали прикладом для кав’ярень у багатьох інших країнах.

(далі буде)