Про одного дивака-вченого, який випередив свій час, і про цукор

Уявіть собі ситуацію, коли ви намагаєтеся довести людям, що цукор завдає непоправної шкоди здоров’ю всього людства, а вас не лише не слухають, а й, відвертаючись, крутять пальцем біля скроні — мовляв, у хлопця зовсім дах поїхав.

Американському вченому Джону Юдкіну було добре знайоме це відчуття. Він помер парією наприкінці 70-х років, бо обстоював божевільну для багатьох на той час ідею — «цукор є ворогом людини №1». Наукові дослідження Юдкіна за більш ніж десятирічний період були оприлюднені 1972 року в невеликій книжці «Чистий, білий і смертельний, або Як цукор убиває нас і що ми маємо робити, щоб це зупинити». Але це був не найвдаліший час для видання цієї книжки. Її залишили практично без уваги, натомість про самого вченого поширилася думка, що його докладні викладки щодо «білої смерті» є щонайменше «дивними». На цьому кар’єру вченого, винного лише в тому, що він далеко випередив свій час, було зруйновано.

Сьогодні на честь Джона (Івана?) Юдкіна створено цілий рух його послідовників-дієтологів, гасло яких — «Цукор — це сатана». «Несвоєчасне» відкриття Юдкіна нарешті гідно оцінили й належно представили громадськості. Цьому неабияк посприяли такі відомі кулінарні журналісти, як Ніна Тейшольц, яка написала гучну книжку «Великий жирний сюрприз», і письменник Гаррі Таубе, що спеціалізується на науці, у своїй книжці «Чому ми товстішаємо».

Що ж сталося з цукровою теорією Юдкіна і чому його забули? За невдалого для вченого збігу обставин саме тоді особистий лікар президента США Дуайта Ейзенхауера, у якого в Білому домі стався серцевий напад, призначив йому низькохолестеринову дієту. Саме це й критикував пан Юдкін, намагаючись привернути увагу американців до таємного ворога №1. Тривалий час між Юдкіном та іншими вченими точилися серйозні сутички, якщо це можна було так назвати, а потім усе якось одразу стихло. І Джон Юдкін програв.

Роберт Ластінг, нині відомий в Америці педіатр і ендокринолог, згодом згадував: «Вони так жорстоко з ним розправилися, що ніхто з усього наукового світу США не хотів би опинитися на його місці, ніхто!».

У тріумфальному посмертному поверненні Юдкіна до мейнстриму сучасної американської науки є щось іронічне. Однак ця іронія — також гірка пігулка для всіх тих, хто багато-багато років мучив себе нескінченними низькохолестериновими дієтами й табу на жирне та не звертав ані найменшої уваги на заклятого ворога, що причаївся поруч, — на цукор.

(Рейчел Лапідос, Well+Good)