Як сказати своїм дітям, що вони товсті? Частина IV

Нерідко ми стикаємося із ситуаціями, коли наші діти (особливо це стосується дівчаток) завчасно й надто перебільшено турбуються про будь-які зміни у своєму тілі — зокрема про збільшення власної ваги. Такі психологічні стани в дітей можуть бути спричинені як нетерпимістю, що межує із жорстокістю, у підлітковому середовищі до однолітків, які страждають від надмірної ваги, так і реальними змінами такого роду, адже саме дитина першою помічає метаморфози, що відбуваються з її тілом. У таких випадках будь-яка, навіть дуже акуратно й продумано побудована фраза у відповідь на сакраментальне запитання «Невже я товста?» призводить у кращому разі до тривалого мовчання, а в гіршому — до грюкання дверима й подальших істерик.

Страх, який ще в допідлітковому віці зосереджує увагу дітей на своїй зовнішності, перетворює їх на маленьких недовірливих звірят. Вони готові кусатися за будь-якого вашого неправильного руху, а якщо пустити все на самоплив і не займатися цією проблемою серйозно і, головне, своєчасно, то надалі можна зіткнутися з дуже складними психологічними проблемами у спілкуванні з такими дітьми.

Не існує якоїсь однієї й універсальної стратегії поведінки батьків під час розв’язання подібних завдань, однак у таких чутливих як для дорослих, так і для дітей випадках завжди знаходяться відповідні критерії «здорового глузду» й життєвого досвіду, які підказують дорослим, як поводитися зі своїми чадами в аналогічних ситуаціях.

По-перше, необхідно не соромитися з ними говорити. Багато батьків чомусь упевнені, що що менше знає їхня дитина, то краще. Це неправильно. Ендрю Гілл, професор психології Лідського університету (Йоркшир, Англія), переконує нас, що «не існує тем, закритих для обговорення між батьками та їхніми дітьми».

«Це, звичайно, не так просто, як хотілося б, — пояснює він. — Але якщо питання вже виникло, не потрібно намагатися запхати його подалі в «куток свідомості». Ключовим словом для будь-якого батька чи матері в ситуації, що склалася, має бути «чому». Я хотів би знати, чому або з якої причини поведінка моєї дитини раптом стала такою. Це щось, що дитина побачила по телевізору, чи щось, що їй сказали в школі — можливо, дріб’язкове з мого погляду, але таке, що ранить мою дитину? Відповіді на ці запитання допомагають розібратися в причинах змін у поведінці дитини, однією з яких може бути стурбованість своєю вагою. Крім того, подібний початок розмови дасть вам змогу вести її, тобто бути модератором цієї теми».

Професор Гілл вважає, що психологічна проблема зацікавленого ставлення дитини до власної ваги у більшості випадків є тимчасовою. Наприклад, дівчатка починають цікавитися цим питанням лише в певному віці — особливо у свій пубертатний період, коли з тілом відбуваються найшвидші й найпомітніші зміни. У цей період (оскільки підлітки розвиваються по-різному — одні раніше, інші пізніше) в одному й тому самому класі дівчатка можуть помітно відрізнятися одна від одної як зростом, так і «пишністю» форм, що може спричинити образливі насмішки з боку однокласників, а також, як наслідок, невдоволення дитини своїм тілом — зокрема й вагою.

Тим більше, що фізіологічно пубертатний період у дівчаток відбувається інакше, ніж у хлопчиків: у останніх наростає м’язова маса, а в дівчаток удвічі збільшуються жирові відкладення.

«Коли дівчатка порівнюють себе одна з одною, — пояснює Ендрю Гілл, — вони часто перебувають на різних стадіях фізичного розвитку, і якщо розповісти їм про таку особливість їхнього зростання в цей конкретний період, то це може зняти з їхнього психологічного «порядку денного» значну частину згаданої проблеми. Головне тут — не дозволити дитині вчинити над собою безглуздий «самосуд».

«Ніколи не слід панікувати. Батьки мають цілком спокійно ставитися до невинного запитання дитини про її повноту, — вважає Пол Гейтлі, професор того самого університету, який спеціалізується на профілактиці ожиріння й фізіотерапії в таких випадках. — Вони в жодному разі не повинні при цьому сплескувати руками й тим більше непритомніти. До такого запитання ніхто не буває достатньо підготовленим. Однак неадекватна реакція дорослих на згадане запитання може спричинити точнісінько таку саму реакцію дитини. Вона буде, з одного боку, розчарована вашою батьківською «неспроможністю», а з іншого — шкодуватиме, що поставила вам це запитання».

Багато батьків у таких випадках узагалі воліють ховати голову в пісок і повідомляти дитині, що ЦЕ зовсім не проблема, а це може призвести до того, що дитина, яку дошкуляють насмішками в школі, втратить віру в тих, ближче за кого в неї більше нікого немає.

(далі буде)